Лукерія Кошелєва: «Горюни співали скрізь і завжди. Я також співатиму, доки будуть сили й голос»
Цю маленьку приземкувату хатину у сумській глибинці — селі Линове навряд чи знають у культурно-мистецькому світі. А живе в ній людина, співочий талант якої відомий не тільки в Україні, а й далеко за її межами.
Лукерія Кошелєва, якій днями виповнилося 93 роки, належить до унікального слов’янського субетносу горюни, який дивом зберіг самоідентифікацію й особливості: архаїчні звичаї, вірування, говірку, одяг, ремесла, побут. А найголовніше — унікальні співочі традиції, що характеризуються п’ятиголоссям. Науковці й досі не можуть розгадати таємниці їхнього походження.
Співрозмовниця «УК» — одна з останніх представниць горюнів співачка Лукерія КОШЕЛЄВА.
УК: Лукеріє Андріївно, чи пам’ятаєте, коли вперше заспівали?
— Мабуть, відразу після народження (сміється). Змалечку мала гарний голос, тож не пропускала нагоди завести пісню. Горюни співали скрізь і завжди. Я також співатиму, доки будуть сили і голос. Ось послухайте (Лукерія Андріївна співає високим переливчастим голосом про долю дівчини, її хлопця, кохання).
Знаю багацько пісень. А якщо якусь і забуду, то є оцей загальний зошит — у ньому все записано. Коли мені треба виступати, про всяк випадок беру із собою, щоб за потреби підглянути.
УК: Як жилося-велося вашій сім’ї?
— Ой, не питай, синку… Саме слово горюни чого варте, хоч не думаю, що воно пов’язане з якимось горем. Нелегко жилося, але ми ніколи не падали духом. Усе пережили: і колективізацію, і голод, і війну. Бо з нами завжди була пісня.
У 1930-ті почали організовувати колгосп, ми не захотіли записуватися. То нас усіх вигнали з хати, забрали конячку, корову, вівці, зерно — все. Навіть картоплю в полі, яку не встигли викопати.
Залишилися просто неба, ніхто не хотів пускати нас ночувати. І лише тітонька Ольга Толстошеєва змилостивилася. У неї також були маленькі дітки. Вона нас усіх пригріла і врятувала. До того ж мого тата Андрія Єлисейовича репресували за доносом, тому розумієте, яке було до нас ставлення.
А якщо говорити про пісні й голос, то це в мене від мами Марфи Ареф’ївни, або Оріхівни по-нашому. Вона була першою співачкою не тільки в Линовому, а й в усій окрузі.
УК: А як потрапили на шахти Донбасу?
— Послали мене туди силоміць. Сказали, щоб їхала на відбудову. Але щойно з’явилася можливість, відразу повернулася до Линового. Після війни вийшла заміж, народила сина і доньку, але невдовзі овдовіла. Немає вже і синочка мого.
Живу сама, донька і внук аж у Сімферополі. Добре, що хоч телефонують на мобільний — я навчилася його і заряджати, і рахунок поповнювати.
УК: Свого часу ви разом з подругами створили ансамбль автентичного співу і навіть записали платівку. Чи зберігся цей колектив?
— На жаль, ні. Тоді, в 1970—1980-х, я була наймолодшою. Усі вже царствують на тому світі. А ось платівка «Пісні села Линове. Після тривалої розлуки» та інші записи збереглися і зберігатимуться.
А на мені тепер уся відповідальність за родову пам’ять. Мабуть, сам Господь подарував голос, аби продовжувала справу земляків. Не хвалитимусь, бо це гріх, але й нині можу заспівати будь-яку пісню з нашого репертуару.
Добре, що в 2009 році створили фольклорно-авангардний проект на мою честь «Лукерія і діти», тож я спокійна: горюнські пісні не забудуть, їх активно виконують і в селах нашого району, і в містах.
УК: Маєте на увазі фольклорний народний ансамбль «Ярославна» із Путивля?
— І його також на чолі з Оленою Черв’яцовою. Вона створила цей гурт ще в 1992 році, вже три покоління виконавців змінилися, а пісні в репертуарі залишаються. Пригадую, як на початку 1990х приїхала у Линове послухати наш спів. Підійшла до мене і каже: «Лукеріє Андріївно, я закохалася у ваші пісні. Їх мають слухати і знати всі».
Та й у нас у Линовому є «Горюночка» — гарно співає.
УК: Недавно в селі Нова Слобода, де також зберігаються традиції горюнської культури і побуту, відкрили музей.
— І мене туди запросили. Я перерізала стрічку разом з начальником обласного управління культури Оленою Мельник — вона завжди, приїжджаючи до Путивля, намагається заїхати до Линового і до мене. До речі, разом із Світланою Давидовою, яка завідує районним відділом культури. Молодці, що так уболівають і турбуються про пісні й духовність. Завдяки таким наша культура триматиметься і нас усіх триматиме.
УК: Ви ще виступаєте на сцені?
— Аякже. Ось і недавно була в Путивлі — мене там тепло приймали. Якби був транспорт, то поїхала б і далі. Позаторік їздила аж до Києва, на телебачення, коли був концерт «Україна має талант». Мені у величезній залі всі аплодували стоячи. Досі чую ті оплески.
УК: Чи маєте якісь власні рецепти довголіття і здоров’я?
— Які там рецепти! З 14 років копала торф, потім шахта, город, господарство. До їжі завжди ставилася як до їжі, а не якогось ритуалу. Донині варю борщі, супи, інші прості селянські страви. Ото хіба що перед сніданком чи обідом випиваю ложечку столового вина. Лікар сказав, що потроху можна і треба — замість таблеток. А загалом до спиртного завжди була байдужою.
Олександр ВЕРТІЛЬ,
«Урядовий кур’єр»