“До 1983 року була власна свинарня”: Медик – про педіатричну службу на Охтирщині
Історію педіатричної служби на Охтирщині повідала медик зі стажем, зав. кабінетом «Клініка дружня до молоді» КНП ОМР «Охтирська ЦРЛ» Ганна Мучник.
“Бажання написати про педіатричну службу на Охтирщині в мене зародилося давно. Ще наприкінці двадцятого сторіччя, коли очолювала педіатричне відділення, зустрічалась із людьми, котрі працювали на різних посадах: лікарі, медичні сестри, молодші медичні сестри. Всі вони безмежно любили дітей і присвятили свою працю малечі.
Збереглися мої нотатки: спогади медиків, котрі працювали в педіатрії: молодшої медичної сестри Парасковії Степанівни Дригало, лікаря – рентгенолога Єлизавети Борисівни Успенської, медичних сестер Ніни Василівни Масло, Валентини Іванівни Ставицької, Галини Григорівни Лагоди. На жаль, цих людей уже давно немає в живих. Нещодавно зустрілась із ветеранами педіатричної служби: Людмилою Степанівною Могилко та Альбіною Олександрівною Чекмар (Жигаловою). Вони також поділилися спогадами.
Розпочати історію педіатричної допомоги на Охтирщині хочу інформацією про легендарну лікарку, котра рятувала малечу ще на початку двадцятого сторіччя. Є в мене ксерокопія нарису «Що лишається після людей» із газети «Прапор перемоги» за 10 жовтня 1990 року. У ньому Олександра Стрельнікова написала про лікаря педіатра Ксенію Григорівну Яковлєву. Ця надзвичайна людина народилася в 1881 році в м.Охтирці. Закінчила Харківський інститут шляхетних дівчат, потому медичний факультет університету в Берні (Швейцарія) в 1906 році. В 1914 добровільно пішла на фронт, була лікарем шпиталю Червоного Хреста. Цитую рядки з нарису: «При тих найпримітивніших засобах, що були у її розпорядженні, вміла рятувати тяжко хворих дітей, вміла лікувати й туберкульоз без антибіотиків». По закінченні громадянської війни Ксенія Григорівна працювала завідувачкою підвідділу охорони материнства й дитинства в місті Охтирка. Тоді смертність немовлят була 300 на 1000 народжених і характеризувалась, як катастрофічна. У голодний 1933 рік у приміщенні, де тепер знаходиться школа №4, організувала дитячий ізолятор, куди з усього району звозили кволих дітей. У багатьох були безбілкові набряки. Їх рятували від голодної смерті.
У роки Великої Вітчизняної війни лікувала всіх, хто до неї звертався. Врятувала декого від каторги в Німеччині: видавала фальшиві довідки про хворобу, ризикуючи своїм життям.Померла Ксенія Григорівна в Охтирці в 1977 році на дев’яносто сьомому році.
Ще до Великої Вітчизняної війни шістнадцятирічним дівчиськом у лікарню прийшла працювати молодшою медичною сестрою Паша Степанівна Дригало. Пропрацювала в дитячій лікарні аж до 1990 року. З її слів: «Тоді дитяча лікарня була окремим закладом. Вона була створена в 1934 році. Розташовувалася на вулиці Першотравневій, 20 (тепер СБУ) у будівлі, де потім утворена шкірно-венерологічна амбулаторія та відповідний стаціонар. Головним лікарем працювала Розалія Максимівна Попович. Лікарня розрахована на 35 ліжок, а лікувалось там до шестидесяти діточок, багато було сиріт. Діти дуже виснажені, мали безбілкові набряки. В окремій палаті лікувались діти з туберкульозним менінгітом. У закладі був свій бухгалтер, своя кухня. Амбулаторну допомогу діти одержували в дитячій консультації, на вулиці Сумській, зараз це житловий будинок».
У 1948 році місцева влада організувала дитяче об’єднання. До нього входили дитяча консультація та дитяча лікарня. Головний лікар – Олександра Гнатівна Бартош. Дитяча лікарня до 1961 року знаходилась на вулиці Першотравневій. З 1945 до 1948 роки в ній працювала одна лікар: О.І. Бартош. На той час було багато випадків дитячого туберкульозу. Тому окремо виділили палату, де лікувалися діти на сухоти, палату для хворих на трахому, а також для хворих на дизентерію. Ми, сучасні лікарі, ніколи навіть не бачили хворих на трахому, а у повоєнні роки від неї потерпало багато людей. Допомогу дітям із трахомою надавала єдиний окуліст на Охтирщині Ганна Мезенцева. Працювали дуже тяжко. Не було водогону, воду для потреб лікарні носили із Зеленого озера, у ньому влітку і взимку в льодяній воді прали білизну. В 1949 році дитячій лікарні дали корову та свиню.
У дитячій лікарні, а потім і при дитячому відділенні аж до 1983 року була власна свинарня. У повоєнні роки дитячу консультацію розташували в будівлі на початку вулиці Перемоги. Цей будинок давно знесли. В 1956 році дитяча консультація переїхала на вулицю 50 років СРСР, 32(тепер Велика Зарічна). До війни в цьому будинкузнаходилася санітарна станція, під час війни – лікарня для місцевих жителів, в 1943–1944 роках пологовий будинок.До 1948 року в дитячій консультації працювала – одна на всю Охтирку лікарка Роза Марківна Розембаум, уже потім приїхали лікарі: Наталія Петрівна Конопля – Василенко, Єлизавета Борисівна Успенська та Баринова.
Медичні працівники, аби було чим обігрівати дітей, самі заготовляли торф у селі Горяйстівка. Ходили туди пішки. На заготівлі торфу працював увесь персонал: лікарі, медичні сестри, молодші медичні сестри.
До Великої Вітчизняної війни в будівлі старого корпусу педіатричного відділення знаходилися ясла. Після війни тут стояли одні руїни: не було ні дверей, ні вікон, ні даху. З 1956 року медичні працівники самі стали відбудовувати лікарню, саджати сад. Посадкою фруктових дерев керував фельдшер Олексій Сук. Проводили водогін: кожен працівник повинен був вирити для нього траншею 2 метри. У 1961 році дитяча лікарня переїхала на вулицю Велика Зарічна.
Напочатку п’ятдесятих років місто розділили на три дільниці. II, III, IV сотні обслуговувала Н.П.Василенко, V, VI, VII Є.Б.Успенська, VIII, IX, X лікарка Баринова. Першу сотню обслуговували за чергою. Роботи було дуже багато. В 1948 – 1950 роках почалася епідемія дифтерії. Кожного дня виявляли 2- 3 випадки. Першу дозу протидифтерійної сироватки вводили на дому, хворого направляли в інфекційне відділення. Медичні сестри в повоєнні роки робили подвірні обходи з метою виявлення хворих на дифтерію. Тоді кожного року було 2 – 3 випадку сказу в дітей та 2 – 3 випадки правця.
Масова імунізація почалася в 1950 році. Щеплення робили на дому. Ніхто з медичних працівників не рахувався зі своїм часом, усі розуміли, що треба працювати задля здоров’я та життя дітей. Небезпечних хвороб, а значить і смертей дітей, стало менше. З 1950 року лікарем-педіатром працював колишній в’язень концентраційного табору Борис Степанович Орлов. Пам’ятаю його стареньким, коли, як учасника війни, приходила вітати з Днем Перемоги.
В 1953 році в Охтирку приїхала випускниця Першого московського медичного інституту Анна Фролівна Фролочкіна. З 1954 року до 1988 рік вона очолювала дитяче відділення. Користувалася великою пошаною серед медичних працівників і мешканців Охтирки та району. Вона вперше в Охтирці запровадила внутрішньовенне введення розчинів. До цього часу розчини вводили підшкірно. Цим значно зменшили смертність. В 1960 році до Охтирки приїхала педіатр Марія Гнатівна Марченко. Вона була надзвичайно душевною людиною. Це була мій дільничий педіатр.
У 1962 році в Охтирку приїхала Альбіна Олександрівна Чекмар(Жигалова) зі своїм чоловіком лікарем–отоларингологом Юрієм Павловичем Жигаловим. Альбіна Олександрівна з 1962 до 1969 року працювала дільничним педіатром, а з 1969 до 1993 року – лікар дитячого відділення. З 1965 до 1982 року лікарем-педіатром працювала Людмила Степанівна Могилко, а з 1982 року до 2014 – дитячим фтизіатром”, – розповідає Ганна Мучник.
Продовження – у наступних публікаціях.