22-річна глухівчанка пройшла в АТО бойове хрещення

Ніч з 6 на 7 липня для 16 окремого мотопіхотного батальйону видалася трагічною. У підрозділі – втрата. Загинув 19-річний солдат. Для санінструктора роти Юлі це був перший та, на жаль, гіркий досвід війни.

«Я запитала себе: чим я гірша від тих дівчат, які також обрали армійську службу»

У листопаді минулого року 22-річна Юля Свистун з Глухова Сумської області підписала контракт і стала військовослужбовцем 16 окремого мотопіхотного батальйону. Наразі підрозділ перебуває в зоні АТО. Рота Юлі, як і інші, – на передових позиціях фронту.

Після закінчення Глухівського медичного училища Юлія працювала в центральній районній лікарні в лор-відділенні. Як розповідає дівчина, вибір подальшої роботи був не спонтанним, а обдуманим та виваженим.

– Протягом року ходила з думками про службу в армії, готувала себе морально, бо розуміла, куди йшла. Я запитала себе: чим я гірша від тих дівчат, які також обрали армійську службу, – розказує старший солдат Юля Свистун, сидячі на порозі бліндажа, ховаючись від пекучого сонця. – Наразі при всіх плюсах і мінусах армії у своєму виборі я не зневірилася.

Наставником і подругою для Юлі стала старша і за званням, і за роками її товаришка – заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення молодший лейтенант Ольга Нікішина, яку підлеглі з любов’ю називають Мама. Вона говорить, що старший солдат Свистун – завжди напоготові. Оскільки тиша на фронті – дуже зрадлива, тому готовим треба бути кожну хвилину.

І така хвилина настала…

1502984421_01_cr

Мама Оля: «Для мене вона – дитина. Бо в мене дочка старша за Юлю. У житті ще нічого не бачила, а вже воює, виконує роботу, з якою не кожен чоловік справиться. З одного боку вона така жіночна, домашня, з іншого – має силу волі, вперта. Часто я бачу дві різні Юлі, але між ними є певна гармонія».

1502984589_02

Татуювання на правій руці ніби символізує суть вибору дівчини. Це слова зі збірки віршів волонтерки Олени Задорожньої. А в руках – Маня – частинка рідного дому.

«Юля, на вихід!»

Бойове хрещення дівчина пройшла через кілька днів після входу батальйону в зону АТО. Тоді, в ніч з 6 на 7 липня, ворожа куля пройшла крізь голову 19-річного Романа Нетеси – колеги Юлі по підрозділу.

– У ту ніч по радіостанції передали про 300-го (пораненого – ред.). «Юля, на вихід!», кричу їй. Та не встигла оглянутися, як вона вже була в бронікє, касці і з сумкою в руках. А через дві хвилини вона вже була поряд із Романом, – згадує Оля.

– У мене була одна думка, коли я вибігла з бліндажа, – скоріше добігти і допомогти. Я до нього – та врятувати його вже не міг ніхто. Рома загинув одразу, бо поранення було несуміснім із життям. Куля зачепила мозковий центр, який відповідав за дихальну та серцеву діяльність. Я перевірила пульс, дихання… Та він уже був не з нами, – тремтливим голосом розповідає дівчина.

Коли Юля повернулася, сіла, Оля дала їй води і запитала «Як ти?» Вона стримано відповіла: «Я то в нормі…» А ось хлопця нема. Вона б намагалася його врятувати, якщо б це було можливим, але доля вирішила інакше. Шоку від ситуації та побаченого, каже Юля, не було, бо всі емоції просто відійшли на другий план.

Перший бойовий досвід юна санінструктор отримала вночі. А це набагато важче, ніж навіть просто надавати медичну допомогу вдень. Тим паче, що дівчата, як і хлопці заступають на чергування, не сплять ночами. А ще, крім постійної настороженості, готовності, треба і побут налагоджувати: їсти приготувати, попрати, продукти розвантажити, а треба буде – і дров наколоти. Бо хоч поруч і є чоловіки, та вони також потребують відпочинку після нічних чергувань. «У нас тут після 12-годинного робочого дня наступає 12-годинна робоча ніч», – сміються військові.

Старший солдат Юля постійно вивчає місцевість, визначає надійні місця, куди у разі поранення краще сховати бійця, щоб якомога скоріше надати допомогу. На кожному опорному пункті Юля впорядкувала аптечку з усіма інструкціями. Адже вона – одна санінструктор на всю роту, і бути одночасно на всіх опорниках не має можливості. Велику підтримку Юліному підрозділу, та й усьому батальйону, надають волонтери. Говорить, що більшість медпрепаратів та засобів привезли саме вони. Наразі для першої медичної допомоги у неї все необхідне є.

– Хочеться приїхати додому, набрати ванну з піною і розслабитися. Звичайно, побачити рідних… і повернутися назад. Бо тут відчуваєш відповідальність за кожного бійця, – ділиться Юля.

На війні мужня і в той же час ніжна дівчина жодного разу не плакала, бо, каже, не можна. Адже в армії дівчата – такі ж військовослужбовці, як і чоловіки, ніякої різниці. Треба мати витримку, терпіння і постійну налаштованість на бойову готовність №1.

Світлана Халімоненко

Джерело: http://kourier.in.ua/

 

Поділитися в соціальних мережах