Сумчанин: Хочеться, щоб чиновники проїхалися містом в інвалідному кріслі
Микола Педоренко живе у Сумах та пересувається на інвалідному візку. Він один зі співорганізаторів громадської організації, яка просуває ідею доступності в місті, а також проводить тренування з армреслінгу тричі на тиждень. Микола розповів про свою реалізацію в спорті, міську безбар’єрність та чи важко знайти роботу людині з інвалідністю.
З дитинства хотів бути самостійним
Травма хребта в мене вже 36 років. Батьки говорили, що треба займатися спортом та фізкультурою, щоб встати з візка. Років до 18 була боротьба та спроби пройти реабілітацію, щоб відновити своє здоров’я, але все пішло не за планом. Потім я усвідомив, що буду на інвалідному кріслі все життя і слід із цим змиритися. Родина, звісно, дуже підтримувала мене в цьому. Із самого дитинства я прагнув максимальної самостійності. Коли був школярем, то мав великий та незручний інвалідний візок, але все одно намагався пересуватися вулицями. Їздив навіть по трасі до бабусі та дідуся в село. Не знаю, як батьки мене відпускали, можливо навіть стежили, але дорога займала три години.
У свій час я мав мету навчатися в університеті, тому отримав три вищі освіти. Перший раз пішов до вишу, коли захотів змінити цей світ і поступив на юридичний факультет. Потім справа дійшла до практики, я побачив недосконалості нашої судової системи і як все насправді працює, й залишив навчання. У той час вже починав займатися спортом і розумів, що мені це подобається. Саме тому поступив у Сумський державний педагогічний університет на факультет фізичної культури.
Мені завжди було важко навчатися: старі та незручні будівлі, а ще треба постійно їздити то на п’ятий, то на третій поверхи. Я вчився на заочному, але на момент сесії ніколи не ходив за викладачами з проханням поставити залік, адже відвідував усі практичні та теоретичні заняття. Деякі люди навіть підходили й казали, що дивлячись на мою силу волі — перестають жалітися на життя.
Зараз в мене прекрасна родина, яка всіляко мене підтримує. З моєю дружиною ми одружені вже сім років, і взагалі вона моя помічниця та завжди надихає на нові ідеї. Ще маю двох синів: старшому – 6 років, а молодшому – кілька місяців.
Посідав перші місця у світі з армреслінгу
Я — член штатної збірної України з армреслінгу. Минулого року посів третє місце у світі у своїй категорії, а до цього, два роки поспіль, виборював перші місця. Тричі на тиждень займаюся армреслінгом та треную команду з восьми осіб. Я веду групу у фейсбуці й таким чином потроху з’являються люди, ми розвиваємося разом та їздимо на різноманітні змагання. Цей вид спорту набагато важче, ніж здається, адже треба прокачувати всі м’язи тіла. Коли ти приїздиш на змагання з армреслінгу, то розумієш, що люди присвячують цьому все своє життя.
Спорт у людей з інвалідністю — це одна з небагатьох можливостей для реалізації.
Мене дуже надихає дівчина, яка їздить до нас на тренування з Бездрику. Їй дуже важко приїжджати, вона пересувається на милицях та має першу групу інвалідності. Але попри це, тричі на тиждень регулярно займається армреслінгом. Вона навіть стала чемпіонкою кубку України й це були перші її вагомі змагання. Ще один чоловік, який не має ноги — переїхав з іншого міста заради тренувань і також отримав перемогу на чемпіонаті кубка України. Спортсменів ми готували разом с Євгеном Літовцевим та пишаємося результатами команди. Їхній приклад показує, що все можливо, якщо цього захотіти.
Взагалі тренування забирають у мене багато часу, а у зв’язку з тим, що я маю травму хребта, займатися реабілітацією слід постійно. Ситуація буде погіршуватися, якщо перестану прокачувати своє тіло. У 2010 році я навіть займався рафтингом. Людині з інвалідністю потрібні постійні навантаження, щоб організм був здоровий. Є приклади, коли чоловік сидів в активному візку, а потім пересів на електроколяску. Після цього з’являлася і зайва вага, і м’язи послаблювалися.
Беруть на роботу, аби не платити штрафів
Перше, що треба зробити, аби людям з інвалідністю влитися в соціальне життя — створити безбар’єрні робочі місця. Зазвичай беруть людей з інвалідністю на посаду прибиральника, вантажника чи укладальника залізничних колій. Це робиться для того, щоб не сплачувати штрафних санкцій. Тобто трудова книжка лежить, а людина просто отримує пів ставки від зарплатні. Звісно, що це не вихід із ситуації, адже людина не працює, не розвивається та не може самостійно себе забезпечувати.
У нас є знайомий, який живе у Швейцарії. У них створені спеціальні вакансії для людей з інвалідністю, де все обладнано. Є ж багато паперової роботи, яку можна виконувати без спеціальної фізичної підготовки. Нещодавно я знайшов для себе варіант працевлаштування, але в офісі повсюди підйоми та великі сходи. Наприклад, для того, щоб комфортно працювати, мені потрібне безбар’єрне середовище. Але роботодавці зазвичай не хочуть брати людину з першою групою інвалідності. Частіше за все, після отримання диплому люди з інвалідністю не можуть отримати досвід роботи, адже ніхто не бажає з тобою возитися, всі одразу хочуть готового спеціаліста. Насправді, мені хочеться працювати та приносити користь суспільству, але умов для цього практично немає.
Хочеться, щоб чиновники проїхалися містом в інвалідному кріслі
Наш департамент інфраструктури є замовником та підписує угоди, де багато порушень згідно з державними будівельними нормами. Наприклад, біля мого будинку мали зробити пандус та виділили на нього кошти з міського бюджету. Минув рік, а він досі недобудований, хоча проєкт відмітили виконаним. По факту пандусом користуватися я не можу.
Коли є можливість використати більше часу та докласти трохи більше коштів, щоб зробити нормальний проєкт, то ніхто цього не робить. Краще зроблять тричі погано та витратять велику суму грошей, аніж одразу нормально. З 2018 року є норма із заниження бордюрів — до двох сантиметрів, хоча по факту робиться десять сантиметрів. І це далеко не найгірший приклад, але для більшості людей з інвалідністю такий бордюр є травмонебезпечним. В ідеалі переходи мають бути взагалі в нуль, щоб можна було заїхати на будь-якому візку.
Як людина з 36-річним досвідом володіння коляскою, я підіймаюся сходами, коли є поручні. Також можу тримати баланс та заїхати на високий бордюр. Але людина, яка нещодавно отримала травму або невміло користується візком, з легкістю може перекинутися.
Інколи їдеш, і з одного боку є заниження, а з іншого, де потрібно спуститися — великий бордюр. У мене досить вузький візок, але багато інвалідних крісел ширші, тому на деяких тротуарах вони не проїдуть, бо ширина не відповідає нормам будівництва. Ще дивує ситуація, коли посередині тротуару стоять стовпи. Людина на візку не може встати й просто його обійти, тому їй доводиться зістрибувати на проїжджу частину, а це небезпечно. Просто обурює ситуація, коли за наші кошти платників податків, усе будується з порушеннями норм ДБН.
Мені хочеться, щоб колись керівники департаментів проїхалися нашим містом в інвалідному кріслі, перед тим, як щось будувати. Я б подивився, як вони зможуть дістатися маршруткою з віддаленого мікрорайону до центру або по тротуару доїхати куди-небудь. Можливо, після такого експерименту Суми стали б доступнішими. Просто дехто думає, що коли по центру курсує кілька маршруток з пандусом, то місія виконана і більше нічого робити не треба, але це не так. Пандус практично ніколи не працює, водії зазвичай не допомагають потрапити в транспорт або взагалі не зупиняються.
Суспільство думає, що людей з інвалідністю мало
Ми з друзями заснували громадську організацію для людей з інвалідністю «Рука допомоги», яка займається безбар’єрністю міста. Перше наше здобуття — це пандус біля «Тандирного двору». Колись тут були дві забетоновані смужки, але я мусив ними користуватися, адже по-іншому неможливо було проїхати. Бували випадки, коли ти летиш з гори, бо сильний нахил та випадаєш з інвалідного крісла. Для того, щоб зробити цей пандус, ми писали листи, розробляли концепцію, збирали кошти у підприємців для його будівництва. Тепер ним користується велика кількість людей і це звісно радує.
Зараз доступність набагато краща, ніж у 80-ті роки. Наприклад, я живу біля зупинки «Берізка», і поруч з нею є магазин «М’ясокомбінат», але там не було пандусу. Я вирішив написати у книгу пропозицій та поспілкувався з продавцями, щоб магазин став доступнішим. Це спрацювало і через місяць побудували зручний пандус.
Маленькими кроками місто змінюється. Раніше ми не мали такого інформаційного середовища, а люди могли не бачити або не знати, що можна робити місто кращим. Дуже важливо говорити про доступність та привертати увагу до цієї теми. Суспільство думає, що в нашому місті мало людей з інвалідністю, але насправді їх дуже багато. Просто вони не вільні у своєму пересуванні та часто сидять по своїх домівках. Я вважаю, що коли люди з інвалідністю будуть трохи активнішими, то їм буде простіше адаптуватися та легше вийти в місто. Головне, щоб наше суспільство сприймало та підтримувало таких людей, а не було байдужим.