“Мені хочеться жити і померти в 100”, – Сумчанин про життя з ВІЛ

З Максимом (ім’я замінене на прохання чоловіка) ми зустрічаємося одразу після його тренування у спортзалі. Його він відвідує стабільно, три рази на тиждень. До свого діагнозу за майже за 10 років він сформував чітке ставлення – це просто хвороба, яка радше допомогла йому усвідомити цінність життя, і аж ніяк не смертельний вирок. Він працює, займається спортом, кожного Водохреща купається в ополонці, покинув наркотики, алкоголь та цигарки і живе повноцінним життям.

Коли ви дізналися про свій ВІЛ-статус?

– Дізнався я це взагалі у 2005-му – зробив швидкий тест, але тоді ніколи було цим займатися, і я подумав: «Та, можливо, це помилка сталася». Не звернув на це уваги, а ось уже у кінці 2008-го року я все ж таки вирішив зайнятися своїм здоров’ям, хоча начебто ніяких проблем тоді й не було. Зробив усі аналізи, мені підтвердили ВІЛ та назначили терапію: кожного дня без пропусків я маю приймати таблетку. Є різні схеми, їх лікарі підбирають індивідуально.

Максиму потрібно приймати одну таблетку кожного дня в чітко визначений час. Аби не пропустити, чоловік ставить будильник на телефоні. Та завжди має при собі набір цих медикаментів на кілька днів. Жартує: 

– Це стратегічний запас – раптом що. Окрім цього, раз на три місяці мені треба здавати аналізи, що контролюють стан мого здоров’я. Лікарі за ними визначають, наскільки ефективна та терапія, яку вони мені призначили, та змінюють, якщо це потрібно. У мене, до речі, порівняно із 2008 роком значно покращилися аналізи.

Коли дізналися про діагноз, які  були емоції? 

– Ніяких, я дізнався про це вперше у 2005-му, і у мене був час обдумати це, подивитися в інтернеті, поспілкуватися з людьми, які також мають такий діагноз. І у 2008-му я вже йшов на перевірку, готовим до обох результатів.

Чому так довго чекали?

– Якось не було часу, та і не до кінця, мабуть, вірив у це. Але приходить час, коли ти починаєш замислюватися про своє здоров’я і розумієш, що час іде, і ти вже не молодшаєш.

Чим зараз займаєтеся? Ні в чому себе не обмежуєте?

-Ні, абсолютно. Живу звичайним життям, єдине в чому можу себе обмежити – це захищений статевий акт. І є невеликі нюанси по хворобах. Якщо в мене буде ГРВІ чи грип, то я консультуюся у своїх лікарів, бо мені зазвичай потрібні інші ліки. Та ж ацитилсаліцилова кислота мені не підходить.

З 2008 року Максим займається спортом та взагалі покинув шкідливі звички. На його рішення докорінно змінити життя частково, говорить, вплинув саме ВІЛ. 

– Прийшло усвідомлення, що потрібно робити вибір якийсь. Якщо раніше не було бажання жити, то зараз з’явилося, коли побачив скільки людей близьких та знайомих померло. Мені хочеться жити і померти в 100.

Не знаєте, як могли отримати це захворювання?

– Точно сказати про це, мабуть, не може ніхто. Раніше дуже мало інформації було про ці хвороби. Ніхто не знав, що отримати ВІЛ чи гепатит можна дуже легко: у стоматолога,  якщо обладнання не стерильне, під час переливання крові чи незахищеного статевого акту. А ми, коли були молодими, дуже про це не задумувалися.

Зараз більш уважними стали до всього цього?

– Так, раніше, коли заходив до лікаря, мені було все одно, а зараз я можу запитувати, коли дезинфікували обладнання і чи мають одноразове. Я знаю свої права. Лікар має в кожному пацієнті бачити хворого, тому я прошу для мене використовувати одноразові інструменти. Я вже одного разу вилікував гепатит і не хочу знову з цим боротися.

Серед близьких Максима про його ВІЛ-статус знає тільки дружина. З рештою родичів вони живуть окремо, тому чоловік вирішив зайвий раз не лякати їх діагнозом. Коханій же сказав відразу, як дізнався сам. 

– Тут було тільки два варіанти: або дізнається і залишиться, або піде. Вона залишилася. Ми тоді пішли до лікарні, аби перевірити і її. На щастя, все добре.

Як ставитеся до своєї хвороби? 

– Є люди, яким гірше. Людям з цукровим діабетом доводиться кожного дня стримувати себе в харчуванні, мати при собі інсулін. Мені здається, що це складніше. А я можу один раз на день випити пігулку і забути. Все залежить від мене. Головне, щоб я контролював себе. Це раніше ВІЛ був епідемією і ледве не чумою, а зараз все можна підтримувати, якщо вчасно звернутися за допомогою.

Що б ви порадили людям, які тільки дізналися про свій ВІЛ-статус?

– Поставитися до цього, як до хвороби, а не вироку. Є просто певні рамки в яких треба потім тримати. Про всі нюанси тобі розкажуть лікарі. Я себе зараз, наприклад, почуваю добре. У мене діти та дружина частіше хворіють, ніж я. Тому не треба ставити на собі хрест.

За статистикою, в Україні лише кожен другий громадянин із ВІЛ знає про свій діагноз. Тобто половина ВІЛ-позитивних людей навіть не підозрюють про хворобу. Причина тому стереотипне мислення. Деякі думають, що ВІЛ-інфікованими можуть бути тільки люди, що вживають наркотики та мають велику кількість статевих партнерів. Насправді ж заразитися можна навіть у лікарні чи донорському центрі. Тож перевіряти себе потрібно як мінімум раз на рік. Переглянути пункти тестування можна тут. Крім того, до кінця року перевірити себе можна з 10:00 до 16:00 в будні дні за адресою: провулок Інститутський 1/1 (громадська організація «Клуб Шанс»).

Джерело: spec-kor.com.ua