Суми – місто можливостей
Уперше Суми здалися мені сірими й невиразними. Неприбраний сніг, побиті тротуари, бездоріжжя пригнічували, а коротка вилазка у центр міста не дала чіткого уявлення про його естетичну та історичну цінність.
Але друге враження було зовсім іншим – теплим. Вишукані будівлі кінця ХІХ – початку ХХ століття, старовинні величні собори, вузенькі вулички, вали, безліч симпатичних закуточків у історичній частині міста я бачила ніби вперше, іншими очима. Столітній кінотеатр на центральній вулиці Соборній, яку місцеві називають «Сотня», був прикрашений великим банером із зображенням бандури, що вже само по собі ставило десь у глибинах моєї душі “зарах.” цьому місту. А ще – просто-таки під ним – тутешня “площа святого Марка” — збіговисько (чи то пак «злітовисько»?) голубів, яких годують, ганяють і приручають місцеві діти й негидливі дорослі.
Найбільше ж захоплювало знаходити все нові й нові об’єкти стрит-арту, яких тут чимало. Це навіть стало своєрідним квестом. Переважна більшість сюжетів на сумських стінах – це алюзії на роботи всесвітньовідомих художників, класика. Парадоксально, але саме у цьому, на мою думку, і полягає оригінальність цієї вуличної творчості.
«Поцілунок» Клімта, розкішний Маґрітт на фасаді Сумської міської галереї, «Аліса» у провулку Терезова… Самі ж сумчани пишаються найбільше «Сумською Джокондою» на стіні універмагу «Київ». А от у дворику кафе «Дубаї», де полюбляють збиратись араби, – чимало оригінальних, подекуди навіть химерних зображень.
Дивно, але влітку Суми чомусь нагадали мені приморське місто. Побудовані на різних рівнях вулиці, світлі невисокі модерні будиночки, набережна… Колись тут розливався Псел, тож нижню частину міста, де зараз уже будівлі, затоплювало. Можливо, звідси і якісь непомітні для чужинця пристосування в архітектурних розробках. Наприклад, сходи з Соборної на Нижньособорну, що так приваблюють місцевих художників.
На околицях – зелені дачні ділянки, заквітчані на всі барви, малосімейки гуртожитського типу, нові ошатні церкви — все це виявилося приємним, провінційно-атмосферним, милим.
А ще – всюди українська символіка, жовто-блакитні кольори та загалом патріотичний настрій. Хоча і відчувався тотальний брак українських видань у книгарнях. Своїм знайомим із західних областей завжди напівжартома кажу: «Суми – бандерівський край!». Адже місто абсолютно проукраїнське, чимало україномовних людей, російськомовні ж із легкістю підтримують розмову українською. А ще – активна допомога АТО, добровольці, сильний волонтерський рух… Та й символіка, якою хтось не полінувався розмалювати паркани й мости, – яскравий цьому приклад.
Втім, знайомі з інших міст щиро дивуються на таке моє означення Сум. Це зайвий раз підтверджує, як ми – мешканці однієї країни, але різних областей – мало знаємо один про одного. А все просто: для початку хоча б запустити регулярні потяги, що з’єднували би східну і західну частини країни. Адже, наприклад, доїхати з мого рідного Хмельницького до Сум можна лише з незручною пересадкою у Києві, та й із самого Києва до Сум поїздів не так уже й багато.
Тепер, коли озираюсь на прожиті тут півтора року, цікаво аналізувати відмінності між Сумами, Хмельницьким і Києвом, де я мешкала близько десяти років. Думаю, що Суми значно прогресивніші за Хмельницький, менш агресивні за Київ, але при цьому не менш талановиті. Прогресивні – адже тут справді велике коло людей, які займаються громадськими, соціальними й культурними ініціативами, розробляють і впроваджують новітні технології, проводять актуальні освітні та просвітницькі заходи, що користуються популярністю.
На жаль, у Хмельницькому, як мені здається, коло таких людей значно менше, та й усі їхні потуги часто розбиваються об загальну байдужість і зацикленість на своєму приватному просторі. При тому, що Суми такі активні, це все ж не виходить за береги людяності, адже місто не таке велике, тут не є першочерговим завданням вижити будь-якою ціною, кожен має свою нішу, а якщо не має, то з тієї причини, що або лінується, або занадто амбітний. Адже, крім усього іншого, Суми – місто можливостей. І кожен, хто справді чогось хоче, має всі шанси цього досягнути. Відчула це на власному прикладі. Приїхала сюди, не знаючи майже нікого, а вже за рік влилася у коло прогресивних людей міста, обросла творчими проектами і планами, здійснила чимало своїх мрій, які у Києві здавалися нереальними. І це завдяки тому, що в Сумах є чимало креативних людей, які працюють на високому професійному рівні, не поступаючися столичним колегам. Хоча багатьом сумським талантам свого часу тут ставало тісно. Яскравий приклад – мій улюблений актор київського «Молодого театру» Олександр Вертинський, який виявився сумчанином. І таких прикладів, на жаль, чимало.
Є певні відмінності й у менталітеті. Наприклад, певна частина сумчан страждає на своєрідний комплекс “повітового провінціала” – досі озирається на Харків, якому Суми підпорядковувалися до 1939 року. У Харкові розважаються, здобувають вищу освіту, хоча й у Сумах вишів не бракує, на Харків рівняються… При цьому в Сумах дуже легко починати – що завгодно. Тут сприятлива атмосфера і доброзичлива публіка. Тут легко сприймають і творчі експерименти, і традиційне мистецтво. Люди позитивні та гнучкі. Чималий прошарок інтелігенції, переважно російськомовної, але налаштованої на “все буде Україна”.
Загалом сумчани відкриті, комунікабельні, добрі, співчутливі. Вони багато часу проводять у спілкуванні, в компаніях. Для мене розривом шаблонів було побачити, як мами біля дитячого майданчика щодня гуртуються і грають у карти. Це було і дико, і привабливо – адже вони самі росли у цьому ж дворі, а тепер от дружать “сім’ями”. Вечорами їхні чоловіки – хлопці все з тієї ж “дворової команди” — смажать у дворі шашлики… Містом годі пройти, не натрапивши на когось знайомого, і це робить його затишним і рідним якось автоматично…
Я вірю, що в Сум гарне майбутнє, і для цієї віри є підстави. Сприятлива енергетика, чимало шансів себе реалізувати, відкритість до сприйняття та впровадження нового. Та легкість і комфорт, із якими тут живеться, компактність і краса – ось що найбільше надихає будувати своє життя саме тут. Милуватися соборами, блукати затишними вуличками, фотографувати несподівані деталі і завмирати під кадри міста, зняті з квадрокоптера, писати нові вірші у цьому куточку України, що вперше зустрів мене такою безнадійною сірістю й невиразністю.
Ольга Ковалевська, http://tyzhden.ua/PrivateUrbanStudies/178734