«Зневажають навіть рідні»: історії конотопців з діагнозом ВІЛ
Діагноз ВІЛ — не вирок, однак хворобу називають «чумою XXI століття». Людина з таким діагнозом отримує клеймо прокаженого на все життя, хоча інфекція передається лише статевим шляхом, через кров та від матері до дитини.
ТопКонотоп розпитав ВІЛ-інфікованих з Конотопа про те, що змінилось у їхньому житті після діагнозу. Респонденти відповіли на шість однакових питань: коли та за яких обставин вони дізнались про діагноз, що змінилось у їхньому житті після цього, як до них тепер ставляться друзі та близькі, чи беруть вони участь у програмах реабілітації, чого їм не вистачає для повноцінного життя та чи можуть вони планувати майбутнє. Відповіді склали у невеличкі історії, які власне й пропонуємо до уваги. Опитування проводилось анонімно, тому всі імена вигадані.
«Дехто з друзів не сприймає мій діагноз серйозно» — Антон, 38 років
— Дізнався, що я носій ВІЛ, коли здавав аналіз крові в наркологічному диспансері. Після діагнозу в моєму житті практично нічого не змінилося. Близькі та друзі поставилися з розумінням. Насправді, дехто з них просто не сприйняли мій діагноз серйозно.
Я є учасником замісної підтримувальної терапії, тому приймаю спеціальні препарати. Аби почати жити повноцінним життям хочу відновити своє здоров’я, але для цього не вистачає коштів.
Попри те, що я ВІЛ-інфікований, мені не важко будувати плани на майбутнє.
«Живу одним днем. Вважаю, що у мене немає майбутнього» — Микола, 37 років
— Про свій діагноз я дізнався, коли лежав у лікарні та здавав аналізи. Після цього у мене з’явились проблеми з працевлаштуванням. Переважна більшість людей, коли дізнались про хворобу, почала мене уникати та цуратися. Крім того, мої друзі та рідні ставляться до мене негативно. А деякі з них навіть зневажають мене. Але приховувати статус ВІЛ-інфікованого я не можу.
Звичайно, що я беру участь і програмах реабілітації, ходжу в групу до психолога. Але для повноцінного життя мені дуже не вистачає моральної та фінансової підтримки.
Враховуючи мій діагноз, для мене майже неможливо будувати плани на майбутнє. Живу один днем. Вважаю, що у мене немає майбутнього.
«Дізнався про діагноз, коли проходив медогляд при працевлаштуванні» — Віталій, 40 років
— При влаштуванні на роботу потрібно було пройти медогляд, тоді й дізнався, що я — ВІЛ-інфікований. Рідні та друзі відреагували на мій діагноз нормально. Якщо серйозно, то підтримують зараз навіть більше ніж до діагнозу.
З того часу в моєму житті фактично нічого не змінилося. Лише з роботою проблеми — не можу працевлаштуватися.
Зі мною працює психолог, який допомагає постійно розвиватися й підтримувати свій психологічний стан на належному рівні. Завдяки цьому я не сиджу вдома і не скиглю про те, як все погано.
Я переселенець. Тому, напевно, для повноцінного життя не вистачає власного житла. Крім того, я соціальний робітник, волонтер, а це лише 6 годин на тиждень. Хочеться знайти роботу на повний робочий день.
Враховуючи мій стан, мені не важко будувати плани на майбутнє.