Як сумські донорки рятують життя

Марина Горьковська, інспекторка сектору зв’язків з громадськістю управління патрульної поліції в Сумській області

«Моя найбільша мрія — щоб кожен мав доступ до крові та її компонентів»

Цей рік для мене особливий — минуло майже десять років із того моменту, коли я вперше долучилася до донорської акції разом із колегами. Тоді я ще мало знала про донорство, але поруч були люди, які постійно допомагали іншим. Саме завдяки їм у мені сформувалася внутрішня потреба підтримувати тих, хто цього потребує.

Особливо я усвідомила важливість донорства під час народження моєї доньки — тоді мені самій знадобилася донорська кров. У цю мить я відчула, що хтось незнайомий подарував мені не лише частинку своєї крові, а й проявив доброту та милосердя.

Після цього донорство набуло для мене зовсім іншого сенсу. Тепер донька без страху ходить зі мною в донорський центр і підтримує під час донації. А поруч із часом з’явилося коло однодумців — людей, з якими ми регулярно здаємо кров та її компоненти.

Зазвичай я обираю донацію крові, адже процедура триває менше, ніж здача плазми. Та кожного разу орієнтуюся на потребу в конкретній групі. Буває, що моєї групи достатньо — тоді здаю плазму.

Я ніколи не рахувала кількість своїх донацій. Але з цікавості зробила запит до центру й дізналася, що отримала звання «Почесний донор». Це було приємною несподіванкою. Хоча цей статус ніколи не був метою, він став важливим і мотивуючим бонусом.

Я розумію, що одна людина не може закрити всю потребу в крові, тому бачу свою місію в тому, щоб популяризувати донорство й залучати до нього інших.

З початком повномасштабної війни потреба в крові стала значно більшою. Переливання нині потрібні дуже різним пацієнтам — і тим, хто лікується від тяжких захворювань, і тим, хто отримав поранення внаслідок обстрілів.

Моя найбільша мрія — щоб кожен, хто потребує донорської допомоги, мав вчасний і безперешкодний доступ до необхідної кількості крові та її компонентів.

Найважливіше — пам’ятати, що життєві труднощі не повинні знищити в нас емпатію, любов і співчуття. Саме зараз час ставати міцнішими. Непрості часи творять незламних людей.

Галина Пилипенко, інженерка ПАТ «Сумське машинобудівне науково-виробниче об’єднання – Інжиніринг»

Донорство – це любов. Любов до людей і до життя.

У нас сімʼя донорів. Мій чоловік — заслужений донор, а я — почесний донор. Я здаю і плазму, і кров. Донором стала давно, ще у 2015 році. Точної кількості донацій не веду, але приблизно їх уже понад 130.

Плазму здаю кожні 14 днів, якщо напередодні не хворіла і не була у стоматолога. Кров — рідше, бо після неї потрібно більше часу на відновлення, десь 2–3 місяці.

Ще в юності у мене захворіла родичка, їй терміново потрібна була кров. Я одразу погодилася здати, але мені було лише 17, тож я не підходила ще за віком. Це дуже запам’яталося. А коли вже прийшла працювати, на підприємстві був сильний донорський рух.

Чоловік став донором раніше, і одного разу просто привів мене до центру крові. Перший раз у мене не вийшло — був занизький гемоглобін. Медики порадили, як його підвищити. Я послухала, і через два тижні здала свою першу кров. Це навіть стало для мене стимулом: я почала уважніше стежити за здоров’ям. Перед кожною донацією роблять аналізи, і якщо бачу, що гемоглобін падає — значить, треба щось змінювати.

Донорство важливе у будь-який час. Під час коронавірусної епідемії ми з чоловіком продовжували здавати плазму. Навіть ходили пішки, щоб менше контактувати з людьми. До служби крові нам не близько, але ми йшли свідомо — знали, що тоді це особливо потрібно.

А коли почалася повномасштабна війна, людей у службі крові було стільки, що медики не встигали всіх приймати. Потім працювали тільки за записом і брали ті групи крові, які були потрібні саме тоді.

Донорство — це любов. Любов до людей і до життя. Коли людина здає кров, вона, може, й не усвідомлює, але робить величезну добру справу. Щодня хтось потребує компонентів крові чи екстрених переливань. А під час війни ця потреба стала ще гострішою. Мій чоловік служить в збройних силах України . І завжди шукає можливість здавати кров, тому що знає, наскільки вона важлива. Пишаюся їм і кожним захисником України. Вони захищають нас там, а ми повинні допомагати їм тут – тоді нас чекає тільки перемога.

Суми — не тільки місто-герой, а й донорська столиця України.

Я дуже пишаюсь, що в нас стільки відповідальних людей, які приходять і здають кров коли в ній є потреба. Не кожна людина має можливість задонатити, допомогти матеріально а прийти на донацію здатен кожен.

Тетяна Бятова, операційна медсестра медцентру

«Крові багато не буває»

У нас на роботі була колективна ідея піти здати кров. Я давно хотіла стати доноркою, а коли спробувала, то стала ходити регулярно. Першу донацію зробила 19 грудня 2019 року.

Найчастіше здаю плазму, а кров — коли є потреба у моїй групі. Уже маю понад 60 донацій.

Я працюю операційною медсестрою з 1997 року. Мабуть, у професії закладене це бажання допомагати. Завжди хочеться зробити щось корисне для інших. Тому донорство для мене стало природним: якщо ти здорова людина і можеш підтримати когось — то це найменше, що можна зробити.

Зараз війна. Дуже важливо допомагати військовим, цивільним — усім, хто потребує компонентів крові. Крові багато не буває. І поки ти можеш — треба йти й здавати. Притримати дієти пару днів — це дрібниця в порівнянні з тим, яку велику справу можна зробити.

Для мене кожна донація — як свято. Зробила добру справу — і з почуттям виконаного обов’язку йду далі працювати. Я ніколи не беру вихідний у день здачі: приходжу зранку, здаю і йду на роботу.

Після початку повномасштабного вторгнення ставлення до донорства тільки посилилося. Хочеться робити це ще частіше. Обов’язково раз на місяць ходжу, а буває й двічі.

До донорства треба морально визріти. Не боятися. Це найменший вклад, який може зробити людина. Кров рятує життя. Навіть кажуть: “Твоя кров воює”. І це правда. Тому допомагаємо.

trybuna.sumy.ua