Історія жінки з Сіверськодонецька, яка живе у Сумах
Тетяна Слютенко народилася у Хотіні на Сумщині. Після закінчення технікуму її направили працювати у Сіверськодонецьк. Каже, відтоді це місто стало частиною її життя.
У 2014 році жінка не виїздила з міста, проте з початком повномасштабного вторгнення, наважилась на евакуацію у Хотінь до рідних. Перед тим вона провела 40 днів у Сіверськодонецьку, а через російські обстріли ночувала у підвалі. Чоловік Тетяни лишився у місті, у травні 2022 року він загинув через російський обстріл. Про це жінці розповіли знайомі.
Через посилення атак РФ на Хотінь, жінці довелося виїздити і звідти. Тепер вона разом з 87-річною мамою мешкає у Сумах. Свою історію розказала Суспільному.
Звідки ви родом та як потрапили у Сіверськодонецьк ?
Я народилася в Хотіні, там закінчила школу. Потім вступила в тодішній Сумський технікум радянської торгівлі. Закінчила його у 1985 році і за призначенням поїхала в місто Сіверськодонецьк. Спершу мене поселили в гуртожиток від заводу. Дали кімнату і там я проживала років зо три, напевно. Потім, як молода спеціалістка, я отримала квартиру. Працювала на Сіверськодонецькому об’єднанні азотохімічної промисловості. Все-таки гігант, а тому вони активно будувалися. У них були великі можливості, а тому і квартири вони мали можливість давати нам. У цьому місті уся подальша моя доля. Усе пов’язано з тим містом. Звичайно, що я приїжджала до батьків кожного року у відпустку, коли був час. А все там було: друзі, знайомі, куми.
Де ви були, коли розпочалася війна ?
Війна для нас розпочалася ще у 2014 році. Тоді це було все дуже спонтанно. І нічого не зрозуміло. У місті нічого не відбувалось. Була комендантська година. Їздили ополченці. Транспорт працював, магазини працювали, ми ходили на роботу. Особливо якогось такого дискомфорту не було. Ввечері, правда була тиша. Слава Богу, все було добре. Усе відбувалося якось за містом. Там були барикади, військові. В місті ми їх бачили. Так воно і пройшло.
А потім, коли в липні 2014 року нас уже звільняли, то оце так було досить екстремально, тому що стріляли. Ми сиділи на роботі у бомбосховищі півдня. Потім нас випустили, дозволили йти через прохідну. Ми йшли додому, все було тихо, мирно, спокійно. Скрізь були українські прапори. Ми поплакали трошки просто після такого екстриму. А потім після Сіверськодонецька ж почали звільняти Лисичанськ. Це від нас зовсім поряд. Він так нагорі, нам його добре було видно. То його звільняли досить таки довго, напевно, днів 10, і це були такі стрільби, що це було просто капець. Я з балкона дивлюсь, і я бачу, як летить, як наче стріляють, як горить, літали літаки, то оце було найстрашніше, напевно. Наше підприємство АЗОТ було величезне. Так, наче місто в місті. То нас, навіть, відпускали з роботи, бо були такі сильні обстріли.
Ми переживали все це. Ну, а потім притихло. Воно відкотилося просто від нас туди подалі. Було у нас багато військових. Але у нас в місті не стріляли. Так оце впродовж всіх отих восьми років ми це все спостерігали.
Війна у 2022 році… Я була вдома, збиралась на роботу і тут говорять, розпочалася війна. Ніхто нічого не розумів, хтось кудись їде, хтось кудись біжить, хтось сидить на місці і чекає, а що буде. В перший день я вже чула вибухи, бо стріляли по аеропорту рано-вранці.
Потім, на наступний день я дивлюсь на вулицю, а у нас уже танки стоять у дворі і не зрозуміло, хто це. Ніяких розпізнавальних знаків. Ну, потім уже ж видно було і хлопці, і дівчата з пов’язками українськими були. Почали цих хлопців підгодовувати. Запитували в них, що відбувається, що нам робити, куди нам бігти, але що вони нам могли сказати. Мовляв, ідіть в укриття, сидіть, чекайте і все. І ми почали ходити в школу поряд. Там було велике укриття. Ой, різні люди, хто біжить, у нас ще COVID був, то які там маски, ті з собаками, ті з котами, ті з папугами, ті з мишами.
Вночі я сиділа в укритті. Чоловік мій нікуди не ходив, він казав: “Ні, хоч сиди, я нікуди не піду. Буду вдома”. І так все ж починалось, стріляли по кварталах, сильні обстріли були, обстріли з артилерії, градами били. 8 березня 2022 року був великий обстріл, прямо обстріляли цілий квартал, і наш квартал був крайній по місту. Новий квартал – найостанніший, під лісом. А тому у нас було багато військових і сюди били з усього, що можна було. Ну це вже, звичайно, був страх і шок. Вікна летіли, балкони летіли, людей убивали. Ми вже бачили, що люди лежать на вулиці, ніхто їх не забирає, ніякі служби не виїжджають. Це вже почалось страшне.
Так я сиділа в місті 40 днів. Там вже води не було, світла не було, газу не було, батареї порозмерзалися, вікна повилітали. Почали якісь імпровізовані кухні робити. Біля під’їздів люди самі самоорганізувалися, виносили якісь черепки, в кого що було. Почали волонтери їздити, хліб та воду возити. Варили чай, картоплю, кашу. Люди прилаштовувалися до всього, щоб виживати. На той момент я знала, що Суми в кільці, що до батьків я нічим не доїду, ніяк їхати. Оскільки батьки у мене тут, я їхати мала була тільки сюди. Про те, що виїжджати кудись в бік Росії не було, навіть, ніякого мислення такого.
Згодом дізналася, що Суми вже звільнили. І я ухвалила рішення, що виїжджаю, чоловік там залишається, тому що шкода було залишати і квартиру, і машину, і гараж. І, головне ж, не було жодного уявлення, скільки це буде тривати й що далі буде. А місто вже ж бомбили. У мене подруга раніше виїхала, а тому я їй зателефонувала, щоб дізнатися, яким маршрутом вона їхала. Я дісталася до цього пункту, де збираються на ці евакуаційні автобуси. Зібрала, що в мене було, речі покидала. Ще мої знайомі виїжджали, сусіди. Ми на роботі разом працювали і ми на цей автобус записались в чергу, дочекалися і так поїхали до Лисичанська. І коли ми вийшли у двір їхати додому, отакі пам’ятні речі, прості, вони запам’ятовуються найбільше.
Я повернулась, глянула на свої вікна, кажу: “Прощай, моя хатинка”. І сльози течуть, і не можна це передати. І сусідка ця моя знайома каже: “Таня, ну що ти так засмучуєшся? Ми повернемся”. Я говорю: “Ні, Маргарито Дмитрівно, ми сюди ніколи більше не повернемся. Оце в нас квиток в один кінець. Ми сюди не повернемся”. Вона: “Да ні, ну не може ж такого бути”.
І тепер вона мені телефонує і каже: “Таня, я так часто згадую твої слова, як ти сказала, що це квиток в один кінець”. Це, звичайно, біль. І ми виїхали до Лисичанська, там була пересадка, вони до якоїсь станції везли там цей був потяг чи електричка. Ми доїхали до Слов’янська, нас довезли, а там уже сідали на евакуаційний потяг. Куди він їхав, ніхто не знав. Ну, він їде десь до Львова через Київ. Яка буде станція чи буде там Полтава чи не буде, цього ж розкладу ніде не було. і зрозуміло, що він їхав тільки вночі. Всі люди з валізами, з усім, це, звичайно, жах. Прощаються, ті остаються, ті їдуть. Страшне відчуття.
Я дісталася. Сказала мені провідниця: “Вставайте, ми в Полтаві”. Серед ночі я схопила сумку, вискочила, бігом встаю, ніч темна, 2:00 ночі, нема ніде нічого абсолютно. Прийшла на залізничний вокзал, там люди сиділи, були волонтери, вони запропонували, що можна до ранку перебуть. Ну так, як вночі ж за мною ніхто не приїде, то вони десь відвезли нас в дитсадок. Можна було руки помити, води, чаю там давали. До ранку я там пробула, рідним зателефонувала. Вони домовились, що їхні знайомі мене заберуть і уже ввечері ми приїхали в Суми.
В Сумах я переночувала у рідних і на ранок приїхали ми до батьків в Хотінь. Вона тоді не обстрілювалася. І так я залишилася у батьків, а чоловік був там. Ми з ним зідзвонювалися. Він ще їздив у відрядження, гуманітарку привозив. Дітей у нас немає. Ми жили вдвох. І він залишався там до травня-місяця. І в травні обірвався з ним зв’язок. Я не змогла до нього ніяк додзвонитися, нічого. І тільки через других сторонніх людей, через п’яте і десяте, мені сказали, що він їхав, попав під обстріл і його більше немає.
А коли це сталося?
Це сталося 28 травня 2022 року. Це були такі найактивніші бойові дії, коли росіяни вже захопили Рубіжне і наступали на Сіверськодонецьк, його били просто з усіх боків. І чоловік десь там їхав. Сказати точно, навіть, де це місце я не можу, бо не знаю. Я просто знаю, що його нема. І все.
Я залишилася у батьків. Почали вже потихеньку обстрілювати Хотінь. Ну, це було так спонтанно, раз в місяць там більш-менш можна було терпіти. Ну, а зараз уже почались обстріли масштабні, уже ж військові наші зайшли сюди. То в травні 2025 року ми вже разом з батьками виїхали до Сум, тому що там уже було нестерпно. І ми приїхали в Суми, зараз перебуваємо тут.
Наш будинок в Хотіні зруйнований. Усе згоріло. Ми проживали ближче туди до Кіндратівки, до центру. Там верх села і він весь практично побитий. Там нічого не залишилося. Тобто повернення нам ніякого в Хотінь теж нема. В Сіверськодонецьк я доїхати також не зможу, мене туди просто не пропустять в Москві, в “Шереметьєво”. Я не пройду цю їхню фільтрацію. Тому що телефон візьмуть.
Я проукраїнськи налаштована. І все, живу я отут благополучно з батьками. Мені 60. Напевно, гени беруть своє. Моя мама має дуже гарний вигляд у свої 87 років. А потім я жила в місті, могла собі дозволити ходити на якісь процедури, у фітнес-центр займатися, йогою займалася, бігала на дачу. У мене було своє абсолютно друге життя. Воно дуже відрізнялось від того, як я живу зараз. Дуже, це просто 180°. Ну так, душа болить і серце плаче.
Спати було перший час просто неможливо. Ніч – це не для мене було щось. Просто в стелю дивишся і думаєш. Оце все в голову тобі лізе, все, що прожито, все, що пройдено, оці друзі, оці дзвінки всі, Боже, ці сльози. Лежу і думаю: “Господи, якби от зараз мені сказали: “От заходь, ось двері твоєї квартири, ну заходь сюди і бери, що хочеш”. От що б я взяла, допустимо. Раніше які у нас були пріоритети? Килим, золото, меблі тягли в хату собі. Ми ж працюємо увесь час, щоб було покращення якесь. І я собі напридумовувала список, який би я взяла і ви мені повірите, що в цьому списку такі речі: моя піжамка, мої тапочки, ножик з кухні, подушечка моя маленька, ота, що я сплю на ній там гречкою вона набита. І я до себе думаю: Боже мій, а де ж оце все, для чого ж ви тягнулися, оце все – килими, кришталь, його немає в голові зовсім. Воно не потрібне взагалі.
Я взяла те, що для мене дороге: чашка, ложка срібна, тапочки, піжамка. І мені психолог сказала: “Підіть, купіть собі піжамку”. Я говорю: “Я її купила, вона не та, вона не та”.
Я приїхала у светрі, в якому сиділа в укритті. Светр якийсь темненький простий, джинси, оце ж все, що було в мене в сумці. Так я цей светр бережу, як якусь реліквію, бо він мій, він пахне моїм домом. Не те що мені принесли. Я не гола, не боса, не голодна. В мене усе є. Воно мені найдорожче. Ви знаєте, що беру сумку, щось кудись я збиралася і щось в сумці торохтить. Я відкриваю, а там лежать ключі від квартири. Я на них дивлюсь і думаю: ну, це ж ключі, вони вже мені просто не потрібні. Це просто вони є і все. В мене, навіть, дверей тих немає, а ключі є.
А квартири немає вашої вже там?
Будинок горів. І я бачила в прямому ефірі, як цей будинок наш горить. Коли військова кореспондентка стояла на майданчику біля нашого дому і розказувала, що влучила ракета. І горів будинок поряд. Я бачила, як полум’я з’їдає наш будинок. Не наш під’їзд. Я попрощалась подумки, думаю: все, труба, квартира згоріла. А потім з кимось зідзвонювалася і мені сказали, що люди, які там залишались, там були такі, що залишались, вони брали вогнегасники і рятували й відбивали вогонь від другого стояка і відбили.
Воно, звичайно, все там чорне, горіле. К*цапи його відбудували. Ну, як відбудували? Вікна замінили, фасад пофарбували. А що всередині? Це вже друге питання. То вони просто фотографують оце все красиво зверху і виставляють.
На майбутнє щось плануєте у своєму житті?
Ні, живу одним днем, нічого не планую. От сьогодні прожили, і, слава Богу, добре. Вранці прокинулися, живі і добре. Аби не стріляли. Нічого не планую. Планувати нічого зараз неможливо, тому що дехто руйнує нам усі наші плани і все, що ми наживали.
Звільняють і звільняють нас від всього, що було. Батьки дуже переживають. Людям 87 років, що одному, що другому. Вони будували цей будинок, вони положили туди все і нічого немає. Живемо тепер у цій клітці. Що буде, те й буде. Сподіваємося на краще. Це можуть переживати всі. Може сьогодні бути так, а завтра може бути по-другому. Тому, коли кажуть: “Ой, переселенці, ой, їм все дають”. Я нічого не хочу, повірте, ні допомоги ніякої, ні сертифікатів, ні продуктів. В мене все було. Я ж була не голодна і не бідна, в мене все було. В мене все забрали. Один раз, і другий раз. Як я кажу, сміюся кругом: “Я двічі звільнена”.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ