«Три клінічні смерті, двадцять операцій»: Прикордонник із Сумщини вижив після того, як закрив собою гранату терориста
Глухівський прикордонник розповів, що змінилось у його житті через 7 років після того, як закрив собою гранату терориста.
– Пане Миколо, спершу хочемо привітати вас та ваших колег з професійним святом. Це стало приводом зібратися сьогодні на розмову. Бо 7 років тому на всю Україну прозвучали прізвища глухівських прикордонників Миколи Уска та Руслана Божка. Останній і досі працює на пункті пропуску «Бачівськ», сьогодні він на зміні. Тому дякуємо, що з дружиною знайшли час та прийшли до нас у редакцію. Будь ласка, давайте разом пригадаємо ту злощасну подію, що перевернула життя вашої сім’ї.
– Жовтень, 2013 року, ПП «Бачівськ», в Україну заїжджає бус із молдаванами. У ньому схований громадянин Росії, якого 12 років розшукував Інтерпол. Тобто це той, хто свого часу скоював теракти. І їхав він в Україну для створення і навчання груп людей, які будуть вчиняти теракти. Якраз у цей час я був старшим на в’їзді. Руслан – на огляді з собакою. Знаходить його, заходимо у вагончик, виявляємо, що паспорт фальшивий. Коли росіянин почув, що викликали хлопців із металошукачем, зрозумів, що далі дороги немає, вириває чеку гранати. Всьо…
– Звідки він її дістав, це ж не іграшка якась?
– У нього граната була на грудях прикріплена. А чеку вирвав зубами. Просто знав, що всяке може бути, тому пішов на крайню міру.
– І в цей момент ви закрили його собою…
– Він хотів на вулицю вискочити. Я не дав цього зробити, накрив собою, і тут граната вибухнула. Як вібувалося: водій-молдаванин, який теж був із терористом, у цей момент перший вискакує з вагончика і відразу падає. Той, мовірно (хоч на суді сказали, що ні), попередив його. І росіянин теж хотів вискочити, коли в зубах чека висіла… Зрозуміло, якщо він вибіжить на вулицю, то буде горе… У вагончику – тільки ми з Русланом. За дверима – купа людей, подорожуючі з дітьми. Молоді хлопці підходили якраз із металошукачем. Від такого вибуху багато постраждало б.
– Так, і Бог подарував вам за це життя… Далі було лікування, реабілітація?
– Далі три роки лікарень, три клінічні смерті, двадцять операцій…
– Двадцять?!
– Двадцять. Дрібні пізніше вже не рахували, кожного року виймаємо осколки, які виходять. На обличчі, руці…
– У вас дуже пошкодило руку та око. Але я бачу, що зараз ви здатні працювати рукою. Маєте протез?
– Не повністю всі функції відновлені, але я можу себе обслуговувати. Ока немає, стоїть протез. А руку врятували. Мені спочатку поставили протез на судини, щоб хоч якось запустити кров, зберегти хоча б те, що лишилося (а була тільки розламана кістка та клапті шкіри). Усі клініки світу, до яких ми зверталися, відмовили. Сказали, що можуть тільки ампутувати руку. Лише в Ізраїлі пообіцяли допомогти за 68 тисяч доларів. Якби навіть ми продали квартиру та машину, не змогли б зібрати таку суму. Зверталися до глухівчан, до всіх людей за допомогою, але нічого не вийшло, суму не зібрали. Поїхали в Київ.
– Тобто іноземні медики відмовилися, а українські врятували?
– Так. Ми самі уже зв’язалися з професором з Клініки ортопедії та травматології, що в Києві. До речі, він виявився нашим земляком, родом з Кролевця. Подивився-подивився і… взявся! Роботу руки в зап’ясті не стали відновлювати. Тут кістки роздроблені, мов шашелем побиті. Тому в цьому місці не рухається. У лікті на той час рука теж не згиналася, бо просто нічим було підтягнути: ні сухожилля, ні м’язів. Тому вставили два штиря, вирізали з ноги сухожилля та намотали на них, м’язи наростили. Це як трансформер. В інституті хірургії та трансплантології імені Шалімова робили судини. Теж намучилися добряче. Вставили за 70 тисяч протез, через день – температура 40. Ми на машині – знову на операцію. Непрохідність судин. Цей викидають, знову купуємо, ставлять новий протез. Знову температура, шукають непрохідність, знову ріжуть. Одним словом – боролися…
– Ви, напевно, змушені були перевчатися все робити лівою?
– Так, тепер уже двома вмію писати (жартує). Найважче було з одним оком. Місяці три – це було жорстко! І падав, і оступався, і брати нічого не міг. А потім мозок перелаштувався, зараз уже нічого не помічаю. Знаєте, людина звикає до всього. Головне, не складати рук, бо тоді нічого не вийде. А якщо зібратися духом, то все буде добре.
– Кажуть, що ваш випадок настільки винятковий, що навіть дисертацію по ньому написали?
– І таке було. Більше того, є книга з травматології, яку випустили в інституті Шалімова, у ній ціла глава присвячена моєму випадку, навіть з фото. Лікарі добряче намучилися. Наприклад, було таке, що частина руки постійно чорніла. Уже не знали, що робити, адже ніби очистили все. Тоді подзвонили лікареві старенькому, який колись був в Афганістані і мав справу з такими вибуховими ранами. Він приїхав, пояснив, наладилось. Коли мене тільки після Глухова привезли до прикордонного госпіталю в Київ, прийшов у палату хірург, теж уже дуже старий, який оперував ще самого Шалімова. Він почув, що є такий випадок, і захотів побачити. Потім подзвонив в інститут Шалімова і каже: колеги, у вас такого ще не було, не хочете поборотися? Наші українські лікарі виявились кращими в світі, не побоялись.
– Ви отримали нагороду за цей вчинок. А якусь фінансову підтримку від держави?
– Орден «За мужність ІІІ ступеня». Отримую пенсію по інвалідності. Через півроку почалася війна, таких, як я, стало дуже багато, тому… Молоді хлопці гинули… Мені багато допомагала місцева влада. Усі згуртувалися, шукали лікарів, кошти, заклади. Ми дуже вдячні.
– Знаю, що ваші діти теж пішли в прикордонники?
– Донька закінчує цього року Хмельницьку прикордонну академію. Випускається, у неї вже зараз починаються держіспити. Молодший син навчається в Польщі, батьковими стопами не пішов.
– Донька таке рішення прийняла вже після того, як з вами трапилася біда. Це не зупинило її, і ви дозволили?
– Вона давно хотіла… Я правдами і неправдами не пускав. Рік вона відучилася в Києві в педагогічному імені Грінченка. Коли виповнилося 18, приїхала і каже: «Тато, я вже доросла, буду вирішувати сама. Педагогіка – це не моє. Не можу, коли приходить сопляк малий у садочку на практиці і каже, щоб йому не вказувала, бо папа прийде, і мені буде погано. Піду в прикордонну академію». Здала заново ЗНО, вступила, як хотіла. Вона в нас вроджений лідер, буде військова людина, одним словом.
– Після всього, що пережили, не жалкуєте, що колись обрали саме цей шлях? Вам подобалася робота?
– Я ж там 23 роки відслужив! Звичайно, подобалося, це моє, ні про що не жалкую. Це були прекрасні роки життя. Досі спілкуюся з колегами, радий завжди їх бачити. Звісно, до роботи вже не повернувся через травму, вийшов на пенсію.
Займаюся сім’єю та дітьми. Дружині довелося повернутися працювати, хоч була вже на пенсії. Вона у мене теж прикордонниця. Як розумієте, важко на одну пенсію, та ще й постійно необхідно було лікуватися, діти вчаться, треба помагати. Моє захоплення зараз – це гриби. Дочекатися не можу нового сезону. Їжджу на риболовлю, часто з дружиною, вона в мене янгол-охоронець.
– Дружину називаєте янголом-охоронцем, тому, що усі ці страшні часи була поруч з вами?
– Ой, якби не вона… Заслуга дружини 98% того, що я вижив. Вона не пускала туди… Усе пройшла: реанімації, клініки. Вона примудрялася заходити навіть туди, куди іншим категорично забороняли. У реанімації в Шалімова сиділа, кожні п’ятнадцять хвилин закапувала око, витирала, перевертала, щоб не було пролежнів. Я тоді важив 43 кілограми. Завідувач кричав, мовляв, виженіть негайно, а медперсонал каже – її не вигониш, бо казала, що буде під дверима на полу спати. Ані тоді здавалося, якщо піде хоч на 10 хвилин, я відчую, що її немає, і все… Так три роки зі мною по лікарнях і проїздила.
“Неделя”