100 років від заснування заводу зв’язку в Охтирці: спогади ветеранів

2 червня виповнилося 100 років від дня заснування заводу зв’язку “Нафтопроммаш” в Охтирці. 50 років тому керівник підприємства Семен Гафанович заповів відкрити у 2025 році “капсулу часу” з побажаннями прийдешньому поколінню. Згадки про свою роботу ветерани заводу розповіли Суспільному.

Колишні працівники заводу зібралися біля пам’ятної дошки почесному громадянину міста Семену Гафановичу, яка встановлена на першій в Охтирці дев`ятиповерхівці. Цей будинок побудував завод, розповіла Надія Барановська, колишня завідувачка музею підприємства.

У роки розвитку підприємства, говорить ініціаторка зібрання Рімма Мироненко, тут працювало близько 4,5 тисячі працівників. Пів сторіччя тому керівник заводу Семен Гафанович заклав “капсулу часу”, але щодо того, де вона закладена, думки різняться.

“Називають різні місця: біля цеху №7, біля дев’ятого цеху, в міському парку, поруч з оглядовим колесом. Дехто вважає, що капсула з листом нащадкам замурована в стелі на території заводу. Ми хотіли б знайти пошту з минулого. В кращі часи на містоутворюючому підприємстві працювало 4,5 тис. працівників, тому у багатьох містян життя пов’язане з нашим заводом. Десять тисяч – можливо, і більше охтирчан. У кожного є знайомий, який працював тут. Завод припинив своє існування, але побудовані об’єкти, будинки, створена інфраструктура продовжують служити нашому місту”, — говорить Рімма Мироненко.

Пропрацював на заводі 42 роки, говорить слюсар Анатолій Онопченко. Як керівника Семена Гафановича поважали, бо планував усе завчасно: “Розбирався у всьому виробництві, в кожній дільниці. Його за це дуже поважали. А ще за те, що коли до нього зверталися за допомогою, він завжди допомагав”.

“Я приїхала сюди у 1973 році й відпрацювала зварювальницею 7 років. Була молода, не дуже й важко було. Хоча доводилося робити – й друга зміна була, і перша. А жила на квартирі. Звернулася до директора, він мені відразу надав гуртожиток”, — згадує Любов Макаренко.

Валентина Батаніна працювала в ливарному цеху із 70-х років. Згадує: “Чавунне литво, стальне, цвітне литво, бронза й алюміній. Особливим попитом каналізаційні люки користувались. Сотні різних деталей — корпуса, кришки, муфти, консолі. Все, що було потрібно для зв’язку. Але не тільки. Меморіальні дошки, міст, пам’ятник «Дзвін», Алея Слави. Було працювати дуже цікаво. Пам’ятаю ще всіх начальників цехів тих, які післявоєнні прийшли”.

Валентина Медведенко працювала на заводі з 1973 року складальницею, потім стала інженером.

“Продукції було стільки у цеху №4, що тільки боком проходили: сейфи, шкатулки для цінностей, муфти. Дуже багато було продукції. У третій цех взагалі не можна було зайти. Стояв такий шум від працюючих станків, що можна було тільки на вухо балакати. Зараз молоді важко уявити таку роботу, а нам подобалося”, — згадує Валентина Медведенко.

Священник Ігор Соловей у молоді роки працював на заводі техніком-конструктором, потім інженером-конструктором. Чоловік розповідає: “У 32 роки став священником, і потім ці всі знання і надбання, отримані на заводі, те все мені знадобилося. Підтвердженням цього є перший типовий храм, збудований в Сумській області. Окрім знань, навичок, досвіду, на заводі була взаємопідтримка. 20 000 рублів радянських карбованців завод відпустив на будівництво храму у свій час”.

“Підприємство працювало і на оборонну галузь. На сьогоднішній день це потрібно було б нам, мабуть, найбільше. Зроблена велика помилка, коли території «Нафтопроммашу» були розподілені серед приватних рук, бо технопарк, який би давав можливість залучення інвестицій, робочих місць, зараз був би саме на цій території”, — говорить міський голова Охтирки Павло Кузьменко.

На зустрічі ветерани пообіцяли одне одному зібратися на 101-річчя ширшим колом і знайти та зачитати лист у майбутнє.

Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ

Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ