Біля церкви під відкритим небом уже місяць живуть дві жінки
60-річна Зінаїда Брехова та її 40-річна донька з інвалідністю Юлія місяць живуть під Спаською церквою у Глухові. Жінки сплять та ночують просто неба, укриваючись від дощу целофановими пакетами та вдягнувши на себе майже весь одяг, який у них є. Не пиячать, нікого не чіпають, спокійно ведуть розмову. Тож викликати поліцію приводу нема. З церкви їм допомагають трохи їжею, трохи грошима, але є дні, коли вони шукають залишки їжі на смітниках. Так вони живуть уже давно.
– Багато довелось витримати…Чого тільки не було: на нас кидалися, виганяли звідусіль, били, – розповідає Зінаїда.
Жінка каже, що народилась у Рильську Курської області. Коли було 6 років, разом з матір’ю переїхали до Харкова. Там дали службову квартиру, так як мама працювала двірником. Потім до них підселили іншу сім’ю. Згодом мати померла. Зінаїда вийшла заміж, народила доньку. Чоловік помер, а вони з дитиною продовжили жити під одним дахом з іншою сім’єю. Допоки сусіди не приватизували квартиру та вигнали жінок на вулицю. Робити було нічого, тож вирішили поїхати в Росію, бо тільки там залишились родичі: сестра Зінаїди та мачуха. До місця не доїхали. В одному з сіл Рильського району знайшли роботу, дали грошей сільському голові, аби пустив жити в покинутому будинку. Наче все було налаштовано. Та одного разу під час грози згорів будинок, приблизно у цей час у них виявили прострочені документи. Жінок депортували в Україну…
І ось уже три роки, як вони блукають світом: ночують де прийдеться, цю зиму були в жіночому монастирі. Кажуть, що чекають, коли дозволять перетнути кордон. От і приїхали у Глухів, поближче.
Чи можна всьому вірити – хтозна. Бо є підозра, що співрозмовниці потребують спеціалізованої медичної допомоги. Але примусово зараз нікого не возять у психлікарні. У принципі, вони не вміють жити інакше.
Мати відповідає за себе і доньку, каже, що їх усе влаштовує, що не хочуть ні в які заклади. Ми поцікавились, можливо, потрібна якась допомога, зателефонували декільком людям, які могли б поділитись їжею чи речами, знайти тимчасовий дах над головою.
До жінок пішла заступник мера Маріанна Васильєва. Пропонувала найнеобхідніше: гарячу їжу, душ та ночівлю в теплі. Вони від усього відмовились, окрім допомоги у придбанні квитків до Шостки. Сказали, мають там знайомих.
Це той випадок, коли мимо пройти не можна, чим допомогти – невідомо. Скільки таких людей блукають світом…