Біженці з Луганщини шостий рік поневіряються Глухівщиною, не маючи власного житла
43-річний Станіслав Дяченко, який має інвалідність, з матір’ю-пенсіонеркою намагаються прижитись на Глухівщині, у Дунайці. На окупованій Луганщині лишився розбомблений дім, про який вони тільки згадують. Війна змусила кинути все – і рятувати життя. Тож тепер доводиться якось пристосовуватись до нового життя.
«Нема паспорта – висаджують, йдеш копати окопи»
Ми з мамою жили в місті Брянка на Луганщині. Був свій невеликий дім, господарства не тримали, хіба що курей, собаку. У хаті – меблі, кухня, телевізор, коври – усе, як у людей. Хай там не шик, але воно все своє, рідне. Мама працювала на шахті №12 ім. Дзержинського. Потім у 90-х з 12 вугільних шахт у Брянці залишилися тільки шість. Маму, як і багатьох тоді, скоротили. Так вона і була без роботи, хворіла… Я працював водієм у «Зеленому господарстві», їздив на машині по Алчевську, підливав клумби, газони. Потім підприємство закрили. Пішов працювати охоронцем.
У 2014 почалася війна. Над містом спочатку гули військові літаки. Було страшно, моторошно, хотілося кудись бігти, ховатися. Паніка… Знаєте, ми жили в мирний час, навіть уявити не могли, що можемо попасти у війну. У нас там недалеко була база відпочинку, чуємо, раз по раз стріляють, прямо автоматними чергами. Люди думали – навчання якісь. Усе одно ще не доходило, що то не ігри. Як виявилося, там уже засіли бойовики. Мужиків не мобілізовували, на війну не гнали, та й ті не дуже хотіли. У мене тільки один знайомий, що був міліціонером, записався до «ополченців». Зате з міста без документів виїхати не можна. Навіть у сусідній Стаханів брав паспорт. Нема при собі – висаджують з автобуса, йдеш копати окопи.
«Коли в хату влучив снаряд, зрозуміли, що далі так жити не можна»
Потім пішла важка артилерія. Увечері сидиш у хаті, ставні закриті, світло вимкнули, все тільки при свічці. Їжу готували на вулиці, підвал постійно відкритий, бо в будь-яку хвилину може завалити. Собака Барон і той ховався. По ньому ми вже бачили, що зараз почнеться. Барон починав туди-сюди бігати, скавчати, а тоді зривається і в підвал. Коли в хату влучив снаряд, зрозуміли, що далі так жити не можна.
Через знайому з адміністрації дізнався, що волонтери організували автобуси, вивозять людей до Харкова. Ми з мамою зібрали документи, кинули пару лахів, які були. Стінку продав знайомим, що там лишилися, коври віддав, хату закрили, Барона відпустили, а самі – в автобус. Я розумів, що, найпевніше, додому вже не повернуся.
Нас висадили на вокзалі в Харкові, далі всі розбрелися хто куди. Я мав знайому Надю з села Студенка на Глухівщині, колись приїжджав картоплю купувати, зателефонував їй ще з дому. Сказала: «Їдьте, у мене тут батьківська стара хата в селі є, осядете, підремонтуєте, будете жити». Тому через Суми, Глухів добралися з мамою до Студенка. Пожили недільку в Наді, потім вона повезла показати той будинок у Дунаєць. Отоді всі мої надії рухнули. Те, що ми побачили, – це був жах! Усе заросле, повалене, там давно ніхто не жив. Піч розбита, вікон немає, фундамент сів. Чотири дні ми пробули там, спали на підлозі на своїх речах. Але в таких умовах нормальній людині жити не можна.
«Кому треба ті переселенці? У людей свої проблеми…»
Звернулися до голови села, він знайшов нам хату. Хазяїн сам у Полтаві живе, батьки повмирали, дім пустує. Правда, хата гарна, велика, добротна. Та грошей її переоформити в нас не було. Пожили, знову з’їхали, шукали якусь заброшку. Знайшли. Так живемо зараз у чужій покинутій хатині. Умови теж погані, перспективи, що купимо житло, немає, ніхто нам не допомагає. Кому треба ті переселенці? У людей свої проблеми, вони спочатку хто чим міг помагали, та скільки будуть? Сільський голова теж хату нам не купить, а держава цукерочкою поманила, а нічого не дала.
Розуміємо, що додому нема куди повертатися, а тут бідуємо, добуваємо день до вечора. У кожного своя доля. Хтось, може, здоровіший, хитріший, той зуміє влаштувати собі життя. А хто і так долею побитий, тому важко виживати.
«Мама після цих стресів плакала-плакала кожен день, а потім перестала ходити»
Я доглядаю маму. Вона пенсію отримує, переселенських тисячу. Я працювати не можу через інвалідність. Ще коли на руках помирав батько… Дуже важко говорити… Ця трагедія підкосила, я не витримав, тепер маю інвалідність ІІ групи. Після цього нічого фізично не можу.
Не раз чув, як називали нас сепаратистами. У перший день, як приїхав, то й по морді в магазині дали. Сказали, що російський флаг чіпляв. А мені образливо, який же сепаратист, коли з України в Україну переселився. Не пішов в «ополченці», не переїхав у Росію… Шкода, що чимало таких, як ми, переселенців так і не зуміли облаштувати тут дім та стати своїми.
Всього на Глухівщині проживає 297 переселенців, з них 35 – діти.