Боєць Сергій Зінченко із Сумщини розповів, чому продовжує служити у війську після важкого поранення
Служив в десантно-штурмовій бригаді, втратив ногу, отримав протез – і повернувся у військо. Таким був бойових шлях Сергія Зінченка на псевдо “Грей”. Чому вирішив продовжити службу – розповів Суспільному.
Сергій Зінченко на псевдо “Грей” згадує події майже річної давнини, коли у серпні 2023 отримав поранення.
Тоді військовослужбовець служив у 25 десантно-штурмовій бригаді. Підрозділ виконував бойові завдання під Куп’янськом.
Ми 2,5 місяця без відпочинку, без єдиної секунди перекурити стояли. Нас “поливають” – а ми стоїмо, “поливають” – все одно стоїмо.
Боєць ділиться: через те, що в його батька була складна операція, міг не йти до війська. Вирішив служити, повістку отримав у серпні 2022. За рік – отримав поранення.
В мого брата якраз днюха була. Я хотів його привітати, подзвонив і тільки поклав слухавку, набираю батька – і сходу мені, так метрів 3-4, лягає снаряд. Хотів собі зробити першу допомогу – не вийшло, довелося чекати. Потім покликав хлопців, прибігли все зробили.
Поранення, говорить, було важким: травмованими виявилися руки, спина, але найбільше – ноги.
Дуже сильне було поранення, дуже багато я втратив кісток.
Потім були вісім місяців лікування, Сергієві зробили протез. Нині він повернувся до війська, служить у 636 окремому зенітно-кулеметному батальйоні. Говорить, в тилу роботи багато.
Якщо є якась від мене користь, десь допомогти, то чом би не зробити? Будь-яка робота, будь-які дрібнички, що приводять до перемоги – це вже дуже добре. Де потрібні люди? Є люди, ті що на бойовій, ті що конкретно працюють – можна їм якось продуктів підвезти, а не просто сказати: “Мене мама не родила для війни”. Так ти можеш не воювати, ти можеш просто допомагати тим, хто служить.
До того, як піти у військо, Сергій працював зварювальником. Після поранення – ремонтує зброю.
Війна – це адреналін. Й іноді адреналіну реально не вистачає.
До реакції людей навколо, якщо в тебе протез, треба звикати, ділиться боєць. Зазвичай, говорить, вона дратує.
Спочатку дивляться в очі, потім на ногу, відвернулися. Або навпаки. Воно мені не треба. Я звичайна людина. Нічим не змінився. З десяти людей – один підходить і каже “дякую”, не соромиться. Воно мені не треба. Я собі задачу поставив: більше робити таким, ніж двоногим. І поки справляюся.
