“Боїмося навіть вийти з дому”: як живе село на Сумщині за кілька кілометрів від РФ

Село Нові Вирки Білопільської громади розташоване за кілька кілометрів від кордону з РФ. За словами місцевих, населені пункти Нововирківського старостату обстрілюють із перших місяців повномасштабного вторгнення. Коли розпочалася велика війна, села старостату залишилися без продовольчих магазинів та керівництва. Журналісти поспілкувалися з новою старостою та з місцевими жителями про те, яким є життя поблизу російського кордону.

“У нас же одна людина загинула. Потім почалися масові обстріли повсюди. Страждають постійно люди. У нас так само був обстріл на поляну… Від вибухів було поранено багато корів, деякі загинули. Це єдине, на що люди розраховували, з чого люди жили. Виливали молоко… А зараз у людей немає корів, позбували. Деякі залишились, але хто зна, як воно буде”, – розповідає староста Нововирківського старостинського округу Олена Воліна.

На посаду старости Олену Воліну призначили під час російсько-української війни. До цього, близько року, села залишались без керівника.

“У нас староста дуже захворів і пішов по хворобі. Потім у нас працювала дівчинка спеціаліст, як почалася війна — вона звільнилася, вивезла дітей своїх, тому їй довелося звільнитися з роботи”, – говорить пані Олена.

Жінка згадує, як наважилася взяти на себе відповідальність та стати старостою: “Три села залишились без нікого, треба було допомагати людям. Як почалася війна — ми з чоловіком все робили, аби допомагати людям. Продуктами забезпечували, привозили, аби люди якось могли прожити. Потім запропонували роботу. Спочатку працювала спеціалістом, а потім стала старостою”.

До початку повномасштабного вторгнення Олена Воліна працювала в медицині.

“Я приїхала сюди за направленням, працювала акушеркою і фельдшеркою. Потім вийшла заміж, пішла в декрет, потім в ще один. Потім зрозуміла, що медицина — це не моє і звільнилася”, – говорить староста.

Раніше у Нових Вирках працювали два магазини: один закрився до великої війни, другий під час повномасштабного вторгнення.

“Як почалася війна, потрібно було людям якось допомагати. Ми зв’язувалися з підприємцями, аби якось забезпечити людей всім необхідним. Зараз шукаємо підприємця, аби знову у нас відкрили магазин. Уже, як то кажуть, ми на правильному шляху. Будуть відкривати, знайшли підприємця”, – пояснює Олена Воліна.

Також з’явився соціальний автобус: “Дякуємо “Проліску” і міській раді. У нас кожну середу функціонує автобус. Вони можуть поїхати у Білопілля і повирішувати всі питання, у лікарню сходити, гроші зняти, ліки купити”.

За словами Олени Воліної, на початку великої війни багато людей виїздило.

“Потім багато повернулося. Є такі, які трохи пожили і знову виїхали. Дивляться за обставинами”, – пояснює пані Олена.

Вікторія Череватенко — соціальна працівниця. Попри часті обстріли, жінка ухвалила рішення лишатися у селі. Нині вона має 13 підопічних, яким допомагає по господарству.

“Це люди з інвалідністю I групи, люди похилого віку, яку потребують нашої допомоги. У зимовий період – це дрова, вода. У літній період і на городах допомагаємо, і щось посадити, приготувати”, – говорить соціальна працівниця.

На запитання чи доводилося працювати під обстрілами, жінка відповідає: “У мене відрізок Старі — Малі Вирки… Мені треба перебігти поле, а тоді “вєртушкі” літали, ховалася і по кущах, і під деревами сиділа, з бабусями у погребі ховалася. Бувало таке і не раз. А буває їдеш, станеш, підождеш… Перестріляли — поїхала далі”.

Одного з підопічних Вікторії Череватенко вбило російським снарядом.

“Він молодий ще був, 68 років… Вдома тримав господарство, рано-вранці він зібрався їх виводити пастися і прямо у двір “приліт”, і його прямо у дворі й вбило”, – згадує жінка.

Староста Нововирківського старостинського округу додає, що наразі частіше обстрілюють Старі Вирки.

“Ну поки тихо (прим. ред. — у Нових Вирках). Будемо сподіватися, що також буде тихо. Бо страждають люди, діти лякаються. Дітей взагалі боїмося випускати на вулицю, щоб вони десь погуляли на майданчику. Це дуже страшно”, – говорить Олена Воліна.

За словами старости, міськрада долучається до відновлення пошкоджених приватних господарств.

“Міська рада нам допомагає, надають гуманітарні пакунки, де цвяхи, клейонка, усім забезпечують нас. І так само на пошкоджене майно оформлюються люди, щоб отримувати ваучери, щоб через кошти закупляти, заготовляти і відбудовувати”, – пояснює пані Олена.

Старостат готовий до зими, додає Олена Воліна: “Я думаю, що всім люди забезпечені. Оформлювали нещодавно допомогу, зараз автоматично грошова допомога надходить людям на забезпечення житлово-комунальних послуг “Сумське громадське коло”. По відключенню світла нам подарували від міської ради генератор, ми всім забезпечені, до всього готові”.

Як у старостаті організоване позашкілля та шкільне життя, пані Олена говорить: “Школу у нас давно закрили, років 7-8 назад, діти їздять до школи у Ворожбу. Зараз діти навчаються вдома онлайн. Діти часто просяться на майданчик, ми недалеко живемо, але ніколи не знаєш, коли буде обстріл і куди прилетить. Тому, діти гуляють біля будинку, біля двору”.

Родина Олени Воліної не виїздить з Нових Вирок. Жінка говорить, що не хоче лишати людей.

“Тому, що це дім. Якось поїхати і людей залишити… Не можемо ми так собі дозволити. Кинути все і поїхати”, – каже жінка.

Не втрачають оптимізму і працівники місцевого будинку культури. Робота закладу нині організована онлайн, говорить директор Микола Цюпка. Чоловік не тільки планує роботу будинку культури, а й займається творчістю: співає пісні, декламує гуморески, пиши сценарії заходів. А нещодавно його гуморески відзначили на міжнародному фестивалі у столиці.

“Хоч нам тяжко у нелегкий для всієї країни час, але ми стараємось піднімати дух не тільки собі, а й людям, які проживають у селі та за межами села. Хтось співає, хтось спілкується з людьми, а я, наприклад спілкуюсь гуморесками. Тільки позитив. Життєві гуморески всі… Гуморески Павла Глазового, які взяті з нашого життя”, – пояснює директор Нововирківського сільського будинку культури.

Микола Цюпка додає, що доводилося застати обстріли і на роботі. Крім цього, у будинку культури тоді перебували діти.

“Навіть одна дівчинка мене заспокоювала: “Микола Андрійович, не хвилюйтесь, це від нас далеко”. А воно тут рядом, а дівчинці 7 років”, – згадує чоловік.

Мешканці стараються переживати обстріли разом, додає Олена Воліна.

“Стараються, тримаються, бояться обстрілів, гуртуються, коли обстріли, аби не по одному бути. Просто головна мрія, як і у всіх, аби закінчилася війна, настала наша перемога, аби діти пішли до школи, почали гарно навчатися, спілкуватися”, – говорить староста.

Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ

Читайте нас також в ІНСТАГРАМ