“Через посадку їх видно”. Як живуть і працюють люди у селі біля кордону з Росією
Соціальна працівниця Людмила Прийменко обслуговує одиноких людей у селі Степне, яке розташоване на Сумщині біля самого кордону з Росією. Вона розповіла, як працює під обстрілами та як живуть люди, яких вона відвідує.
Одинокі пенсіонери біля кордону з Росією
Двічі на тиждень, за потреби частіше, незалежно від погоди та повітряних тривог, Людмила Петрівна йде до пенсіонерів, які мешкають у Степному. На дальній вулиці на околиці села, за кілька кілометрів від її власного дому, живуть її підопічні.
Догляд за одинокими непрацездатними людьми – її робота, як працівниці соцзахисту Хотінської громади.
Одні з її підопічних – одинока сімейна пара, обом за 80. Пані Людмила приносить їм все необхідне, забирає білизну у прання, слідкує за потребами подружжя.
“Водички натягать треба, і дров унести у хату. Дрова заготовляємо, возимо у сарай. Роботи дуже багато. Мажем, прибираємо”, – розповідає вона.
Антоніна Яківна хвалить Людмилу і розповідає, що сьогодні вона привезла гарячої вареної картоплі.
У хаті напівтемрява, вікна завішені, так рятуються від обстрілів, розповідає господиня. “Бахкають, стріляють, страшно. Порозрізала свої ганчірки, які є, позапинали вікна, щоб не бачили, що ми світимо”, – розповідає Антоніна Яківна.
Її чоловік, Петро Вікторович каже, що обстрілів не боїться, звуки вибухів для нього звичні, бо воював на китайському кордоні 50 років тому. Теперішню війну, говорить, не розуміє.
“Тут у голові нема ні в кого, що, як ото кажуть, рідний батько напав на рідну матір. Так ото росіяни напали на українців. Не думалось, що буде війна між Україною і Росією. Чую, бабахає, тут трясе усе”, – розповідає він.
Людмила Прийменко говорить, що пропонували пенсіонерам виїхати, але вони не хочуть.
Допомагають тим, хто потребує
У Степному вона – єдиний соцпрацівник, зараз в неї 6 підопічних: три одинокі сімейні пари.
“Це єдині, що дітей немає. А там діти є, тільки син з інвалідністю, а там – в Росії. Тоді ж було все нормально, діти в Росії повивчалися, там і роблять. А тепер остались діти там, а бабуся-дідусь залишились остались самі. Дідусь взагалі лежачий”, – розповідає пані Людмила.
За двором рубають дрова. Їх привезла громада. Потреби підопічних забезпечує Хотінська селищна рада, допомагає Кіндратівський сільський голова, розповідає Людмила Прийменко.
Голова Хотінської селищної ради Микола Торяник каже, що мають можливість допомагати всім, хто цього потребує.
“Ми відійшли від державного шаблону, що треба, тільки якщо положено, так оцю бабусю обслуговувати, а ту – не обслуговувати. Ні, кому треба, кажу, нічого, розберемося. Робимо всім, допомагаємо, кому можемо. Звернулася людина, дивимося, що там, хоч і діти є, але діти далеко, хтось за кордон виїхав, і бачимо, що покинули цю людинку – підійдіть до неї, дізнайтеся, що треба. Усе, що треба, ми можемо допомогти. Сьогодні у нас є все в громаді, і фінансове забезпечення нормальне”, – говорить Торяник.
Вдома звичні справи, а за посадкою – Росія
Після робочого дня Людмила Петрівна повертається до щоденних домашніх справ: господарство, город. Показує, як вродила рання картопля, як зійшла пізня, і що – за городами. “А то у нас – Росія. Як виходиш – так і дивишся в посадку”, – говорить вона.
Там, біля посадки – поле місцевої агрофірми, цьогоріч воно пусте, а минулого року засівали.
Чоловік пані Людмили, Павло Прийменко, згадує, що восени тут ще працювали комбайни. “По цю сторону молотять та трактори зерно відвозять, а по ту сторону – вони ходять з автоматами. Видно, через посадку їх видно”, – говорить він.
На городі працюють, поки тихо, розповідає подружжя Прийменків: “Як лясне – тоді тікаєш. Острах такий бере, і образа, і зло. Хоч і бахкає, так виходимо усі на вулицю, дивимося, куди воно, що воно”.
Рідні їздять рідко, говорить пані Людмила, рейсові автобуси тепер не ходять. Онуки виросли тут, а востаннє змогли приїхати рік тому. Тепер залишається спілкуватися тільки телефоном.
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ