Чотири тисячі пацієнтів на двох терапевтів. Як під час війни працюють лікарі єдиної амбулаторії у Ворожбі
Сім кілометрів від кордону з Росією, щоденні обстріли та чотири тисячі пацієнтів на двох терапевтів. У таких умовах працює єдина амбулаторія у Ворожбі – місті на Білопільщині, що розташоване на кордоні з Росією. Про особливості роботи на прикордонні розповіли лікарки Олена Вамуш та Любов Гураник.
Двоповерхова будівля з пожовтілими стінами. Це – колишня лікарня, а нині – єдина амбулаторія у Ворожбі, що на Білопільщині. Початок її будівництва прийшовся на кінець 1930-х років, на фасаді ще збереглися викарбувані цифри – роки початку та кінця будівельних робіт.
“Перший поверх – це було пологове відділення. Тут є багато людей, які приходять і говорять – я ж в цій лікарні народився! А оте крило – там була велика лабораторія. Це була хороша вузлова лінійна лікарня. Сюди й на роботу влаштуватися було непросто у свій час”, — говорить завідувачка медзакладу Олена Вамуш.
Нині в будівлі, що встояла під час Другої світової й продовжує працювати під час повномасштабного російського вторгнення, діє лише другий поверх. Там розташована амбулаторія загальної практики сімейної медицини. Прийом ведуть дві лікарки-терапевтки: Олена Вамуш та Любов Гураник. Зазвичай мають до 25 пацієнтів за зміну, у період загострення інфекційних хвороб – до 60, ділиться пані Олена. Через близькість до Росії працювати доводиться й під час тривог, й під звуки вибухів: “Ми самі дуже близько. Якщо напряму – сім кілометрів – і Росія. Через річку, через ліс. Зараз тут загроза артобстрілу і були вибухи чутно”.
Через постійну небезпеку у людей почастішали загострення хронічних захворювань, говорить терапевтка Любов Гураник. Удвох з Оленою Вамуш мають чотири тисячі пацієнтів. Жінка працює лікаркою 36 років. Це, говорить, полегшує роботу, бо, ділиться, історії хвороб місцевого населення знає напам’ять: “Я швидко орієнтуюся. Іноді навіть у телефонному режимі: поки додому дойду – прийму, поки на роботу – також. Я всіх знаю. Через це мені легше працювати. Та й Олена Іванівна (Олена Іванівна Вамуш – прим.ред.) підказує, якщо якісь питання виникають. Я їх ще молодими знала, а тепер – всіх знаю як пенсіонерів. Вони так і кажуть – не полишайте роботу. Ось коли ми помремо – тоді підете”.
Працювати доводиться і в онлайн режимі, і телефоном і впродовж вихідних, кажуть лікарі: “У нас невідкладна допомога була на температуру, на тиск, а зараз тільки на екстрені випадки. І уявіть собі, хочеш – не хочеш, а доводиться приймати. Ти не можеш відмовити, бо ти всіх знаєш – ось що важко. Я, наприклад, настільки втомлююся, що до доньки їду в Київ, щоб трохи відпочити від хворих. Ти лікар двадцять чотири на сім! І пацієнти дуже ображаються, коли вони о 10 вечора телефонують – а я не взяла слухавку. Або в суботу чого вона не відповідає? От чого? Та я не могла взяти слухавку, я торт мазала в цей час” — додає Олена Вамуш.
Багато пацієнтів приходять із посттравматичними станами, говорить Любов Гураник. Такі хворі, зазначає, звертаються дуже часто – через кожну дрібницю: “Це, зазвичай, літні люди, що залишилися тут, не виїхали. Часто дзвонять – “А від чого ця таблетка? А ця?” Або щоб попліткувати. Я розумію, що їм потрібно поговорити, зняти оцей стрес. Взагалі, лікар – це важка професія, треба, щоби чоловіки лікарями працювали, не жінки. Чому? Тому що чоловіки не так прив’язані до родини, дітей, в них більше вільного часу. Я всім кажу: жінкам не можна працювати лікарями. Мені доньки кажуть – ми для тебе не існуємо, для тебе головне – хворі. Ви не уявляєте: приходиш додому настільки спустошений, що вже нічого не хочеться робити. Я на деякий час їду до Києва, там відпочину, побуду із дітьми, з онуками, це для мене віддушина”, — ділиться лікарка.
“Сімейний лікар – це як “кінцева точка”, вузький спеціаліст дав консультацію, написав – а далі сімейний лікар “няньчить”, — говорить жінка.
“В мене на лікарняному і переломи й ендопротезування і післяопераційні хворі після гінекологічних операцій. Після холецистектомії, ну все, я вже хороший травматолог, ми вже знаємо, де там що”, — посміхається Олена Вамуш.
Окрім двох терапевтів, чотири тисячі пацієнтів обслуговують молодша медсестра, лаборантка та чотири медичних сестри. Одна з них – Марина Великодна – працює в амбулаторії три роки, понад два з них триває велика війна. Дівчина пам’ятає, як їздила на роботу в перші дні повномасштабного вторгнення: “На велосипеді. Кожного дня. Літали вертольоти над головою – вони вилітають, і я виїжджаю. Кожен день таке відбувалося. В даний момент – загроза артобстрілу – в мене двоє дітей вдома без батьків, без догляду. Нічого, вони знають, що робити. Вони вдягнені, укриття, дві стіни”.
Найбільша складність сьогодні – це війна, говорить медикиня. Марина сподівається – вона разом з колегами дочекається мирних часів.
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ