«Декілька діб не спиш…»: історія бойового медика з позивним «Лютий»
Розстрілювали з 8–10 метрів, цілий день били по бліндажу: санінструктор 158-ї окремої механізованої бригади Іван із позивним «Лютий» розповів про бойовий досвід, евакуацію поранених та зміни у тактиці російських військових в ефірі Українського радіо. Суми. Він родом зі Львівщини, пішов служити у 2014 році. Зокрема, був в «Ізваринському котлі», брав участь у виході з оточення. Після початку повномасштабної війни знову став до лав ЗСУ.
У цивільному житті Іван працював механіком на підприємстві. У 2014 році, говорить, пішов служити, не маючи військової професії.
«Військову професію в 2014 році здобував у 24-й бригаді. Належав до медичної роти і, в принципі, ми з медичною ротою виїжджали вже на район бойових дій, на кордон з Росією. Там в мене був і досвід в основному, там я став рахуватися як медик. Тоді життя в мене змінилося кардинально. І, в принципі, з того часу я ділю цивільне життя і військове. Відпустка — армія, відпустка — армія».
«Переслідування зачепило мою сім’ю»
За словами Івана, за радянських часів переслідування тодішньої влади зачепило його родину.
«Мій дід похований у Сибіру. Він був висланий. Мій батько з 16 років до 32 років відбував, скажімо так, теж табори на Сибіру. Це було результатом того, що радянська влада вважала, що він допомагав бандерівцям, і за таку роботу його було вислано. Мій брат служив в армії, і в 19 років він помер. Теж влада та сама. Я підростав і все чув, всю ту історію. У мене зберігалася лише постійна лють на ту владу. У принципі, вся ця історія з радянською владою була такою трагічною в нашій сім’ї».
З цим Іван пов’язує свій позивний «Лютий».
«Мене розбирали постійно оцей гнів і ця лють. І коли почалися у 2014 році такі події, які ми вже знаємо, це було вторгнення. Я пішов служити в 14-му році в АТО. Знову ж таки, що я бачив, з чим було це все пов’язано, це переповнювало мене люттю. Відслужив рік. І 2022-го — знов та сама влада, і знову та сама історія, і знову людські смерті і все, що я побачив. Ось воно так і вплинуло: мій емоційний стан внутрішній — це є людина, яка переповнена такими емоціями. Хоч зовнішність, може, вона трішки у мене спокійна і так не видає, але внутрішньо я — лютий».
Повномасштабне вторгнення
«До того вже ми бачили дії зі сторони оцих нелюдів: що буде десь щось велике, щось назріває. В той час я в лютому вже проходив підготовку, курси тактичної медицини, бо бачив, що мені треба буде трішечки бути готовим. І, в принципі, воно мені допомогло в подальшому».
Також Іван додає, що зайшов у медичну частину та здав кров: «Були заклики місцевих людей, щоб здавали кров, тому що це буде потрібно».
«Чекав оцього дзвіночка. Дзвіночок був. 1 березня я вже був при виконанні. Уже служив. Історія така була, що в 24-ку (бригада, — ред.) мене не покликали, бо настільки було багато людей, плац був повний людей. У нас прикордонний район, і стільки приїхало, що мене просто фізично туди не могли взяти. І поїхав я на Старичі, там і лишився служити».
Був на посаді санінструктора й займався тактичною медициною.
«Викладав на полігоні кожного дня. Займалися з хлопцями, готували, щоб хлопці розуміли, як вони мають собі надати допомогу, домедичну допомогу в бойових діях, в бойовій зоні. В навчальному центрі я перебував до 2024 року».
У 2024 році, за його словами, його з групою військових відправили на підсилення 66-ї бригади, яка виконувала бойові завдання у Харківській області.
«Далі ми підсилили одну з бойових бригад. Ми виїхали у кількості декількох автобусів. Хлопці на своїх автомобілях теж виїхали. Це 66-та бригада. Там була непроста ситуація. Вже було там гаряче, людей не вистачало, і ми з навчального центру поїхали їх туди підсилювати. Ми були вже зараховані в 66-ту і виконували бойові завдання на напрямку — район Ізюма. Я там був на посаді медика взводу і, в принципі, постійно чергував на передньому краю. Ми надавали медичну допомогу, робили евакуації, і було таке, що ми, як медики, в мене був ще помічник, постачали нашим військовим на передній край боєприпаси і воду, тому що ніхто крім нас це не міг робити».
У 2025 році «Лютий» приєднався до 158-ї бригади та почав працювати у медичному пункті другого батальйону. Пізніше він вирушив на бойове чергування у складі евакуаційної групи.
«Я знав, що формується така бригада. У мене були люди там, які вже в ній служили. Розказали багато позитивного і хорошого. І сказали, що потрібні були б теж люди, медики, які займалися б медичним пунктом. Треба було б формувати його: почати роботу в медичному пункті, щоб забезпечувати і слідкувати за здоров’ям бійців, які приходять, щоб не було якихось захворювань, які б призвели до небажаних наслідків. Я зайшов в медичний пункт другого батальйону. Це 2025 рік. Ми почали формуватися, почали працювати з людьми. Досить багато було роботи на той час. Це після зими. Люди хворіли і готувалися вже до подальшого виходу на бойові. Такий от початок був в мене, хоча ми вже влітку поїхали на бойові чергування як евакгрупа».
«Коли ти приїжджаєш на чергування, декілька діб просто не спиш. Ти прислуховуєшся, ти слухаєш рацію, слухаєш, що ззовні. У нас був такий бліндажик старенький, де дерево трухлявеньке, і постійно була небезпека. Бо місце було відоме людям з іншого боку. Вони прилітали, скидали всякі скиди. Уже працювали всякі ФПВішки, всякими “кабачками”. І гарно, якщо помолитися, на ранок шість-сім нерозривів біля дверей входу або на даху — дірка».
Після обстрілів військові відновлювали укриття та продовжували чергування, виконуючи наказ, продовжує Іван.
«Ми це все заробили: залатали, заклали знову землею з мішками і далі стояли, далі чергували, тому що такий був наказ. Була команда — ми її виконували, не могли відходити, бо перед нами та за нами були хлопці. Незважаючи на все, ми чергували і виконували своє завдання».
Як відбувається евакуація
Під час виїздів на позиції військові через обстріли та погані дороги були змушені перейти на легкоброньований транспорт, додає він.
«Коли ми заїжджали на позицію, з самого початку були ще легкові автомобілі підвищеної прохідності, які завозили нас. В подальшому вже такої можливості не було, тому що і дорога погана, і обстріли були мінометні. Ми не могли пересуватися таким транспортом. Уже заїжджали на легкоброньованих. Це коли всередину залазять 10 людей, речі на цілий тиждень, два-три, і там — і мінометники, і медики, і боєприпаси там були, і газові балони, і вода, і все, що потрібно було на деякий час, щоб вести життєдіяльність і виконувати свої завдання. От таким колективом ми завжди виїжджали на позиції».
Після прибуття на позиції, говорить Іван, військові швидко розвантажувалися та прямували до укріплених схованок. Звідти за викликом по рації вирушали на позиції для надання допомоги або евакуації поранених.
«Під прикриттям ночі ми розвантажувалися, не стоячи практично на місці більше ніж декілька хвилин. Усе викидалося швидко. Ми забігали в подальшому в такі сховані місцеві укріплені бліндажики, де в подальшому розходилися по позиціях. Це відбувалося так: доїзд до позиції, а коли нас викликали, то це все відбувалося по рації. Ми чекали і завжди сподівалися на краще. Тому що, коли все добре і все спокійно, це приємно, тому що нікуди не потрібно виходити. І рідко таке було. Як кажуть, завжди несподівано щось приходить: сталася подія, зафіксовано обстріл, є поранені і треба рухатися нам в той бік, щоб надати якусь допомогу або провести евакуацію».
Військові використовували погодні умови, щоб безпечніше дістатися до позицій і виконати завдання, каже він.
«Ми орієнтувалися на місцевості по 2,5 км, по 2,7, виходили по кілометру, різні позиції були. Старалися виходити по сірому, якщо була можливість. Дуже використовували погодні умови. От у мене таке дуже часто бувало, Господь бачив, що так просто я не прийду. І різко падає сніг. Я вже по снігу собі йду так, знаєте, спокійніше. Знаю, що зайду туди і можна буде зробити роботу. Так дуже часто було. Оце відчуття, що тебе хтось ніби береже, було присутнє, і я був впевнений, що свою роботу зроблю. Це дуже допомагало, коли от погода, якісь такі несприятливі для звичайної людини природні умови, але для нас це було просто як радість, що от така можливість буде, що я зайду без проблем з помічником. Ми надамо допомогу або проведемо евакуацію. І так дуже часто бувало».
«Вони нас розстрілювали впритул»
Іван називає складним кожен вихід.
«Були і ФПВ, які керувалися, контролювали посадки. Тобто, якщо ми переходили з однієї посадки в другу, це керувалося ворожими і ФПВіхами і сліди залишалися деколи, коли ми працювали зимою особливо. От я через що говорю: коли була заметіль, нам дуже гарно було проходити, тому що ми себе не виявляли».
Один зі складних виходів, згадує «Лютий», стався після того, як російські військові прослухали їхні розмови.
«Коли ми доставляли вчергове боєкомплект на передній край, нам в бік вийшла група і зробила засідку. Наші суміжники просіли і вони скористалися тим моментом. Послухали рацію, що йде підкріплення, три людини, і вони вислали нам трьох, щоб зупинити нас. Ми цього не знали до певного періоду, але коли порівнялися з ними, почули три автомати, які стріляли один, раз, два, раз, два. І чітко ми були, скажімо, на повний зріст. Це було “по сірому”. Ми йшли, не думаючи, що там чекає нас така небезпека».
Говорить, що армійці РФ фактично розстрілювали їх впритул.
«Тоді фактично вони нас розстрілювали притул з 8-10 м. Зав’язався стрілецький бій. Ми погасили їх. Невідомо, скільки з їхньої сторони було втрат, тому що підлетіла ще їхня ФПВіха, яка їх коригувала, можливо, цілу годину. І ми вже тоді мусили трошечки відійти в бліндаж, а потім по рації зв’язувалися з нашими хлопцями, щоб переміститися у таке місце, де буде менше небезпеки. На другий день, цілий день, до обіду, обстрілювали цей бліндаж».
Розповідає: разом із побратимами він не міг вийти.
«Вони хотіли зруйнувати до кінця, але, слава Богу, все обійшлося. Ми тоді троє лишилися живі. Дали їм гарну відповідь, таку, що, можливо, там вони запам’ятали, хто лишився живий, на все життя».
«Ворог став передусім підступнішим»
Порівнюючи війну у 2014 році та нинішню, військовий говорить про зміни у тактиці російської армії та нові загрози, зокрема від дронів.
«Якщо згадувати 2014 рік, то я можу сказати, що перші удари, які я відчув на собі, це було за місяць до того, як я прослужив. На другий місяць, оце я згадую, були ракетні удари по нашому навчальному центру. Я прийшов у лютому, а 13 березня вже було вісім ракет по нашому навчальному центру. Бачив недалеко від себе приліт. Бачив, як вони пролітали, далі летіли. Я своєчасно вийшов і зайняв позицію укриття. Приземлилася ракета за 15 метрів від мене. Зрозумів, що це серйозно, якщо вони б’ють так далеко, і вся Україна, в принципі, під їхнім ударом. Ми перебували на прикордонні, але вони до нас долетіли, оці ракети. Багато було тоді людей, які постраждали від цих ударів. Новобранці прийшли, вони не розуміли, що відбувається».
«Лютий» говорить, як змінилася тактика військових РФ.
«Якщо порівнювати з 2014 роком, ворог став передусім підступнішим. Він почав використовувати методи, до яких ми навіть не були готові, що таке от можуть використовувати. Хочу сказати про отруйну воду, яку розкидають по посадках. Логістично наші хлопці йдуть на передній край, і по дорозі лежить пляшка води. Вони, щоб свою, такі були випадки, залишити на потім, беруть, пробують. Ну, це був факт. Правда, не на нашому напрямку. Ворог використовує зараз все. Порівняно з 2014 роком зараз, бачите, наскільки все стало небезпечно. Небо зараз заповнене їхніми дронами. Дуже тяжко зараз виконувати якісь завдання, але ми виконуємо, стоїмо, обороняємо, наскільки можна. От тримаємо оборону. Метод війни — вони завжди приходили на нашу територію і завжди нас вбивали. Відповідно, нам треба вистояти, вистояти духом, розуміти, що від нас залежить майбутнє наших дітей. І якщо ми зараз підемо, відкотимося, це може бути останнє, що ми зробимо».
Про силу та натхнення
Найбільшою підтримкою називає свою сім’ю: дружину Віру та доньок Вероніку і Христину.
«Це сенс мого життя, можна сказати. І, в принципі, завдяки оцій підтримці я тут, бо я знаю, заради чого воюю».
Військовий розповідає, що дає йому наснагу служити далі.
«Коли по вулиці проходжу в себе вдома, я в кожній дрібниці, що бачу, зауважую. Можу помітити якісь зміни і можу порівняти ситуацію, яка на Сумщині, і яка в мене вдома. Я постійно це аналізую. І коли бачу дітей, які бавляться в пісочниці, і вони не переживають, що з неба щось прилетить, вони такі, як діти, — вони займаються своїм. Через такі речі якраз розумію, для чого тут».
За його словами, думки про майбутнє власних дітей та інших дітей мотивують його продовжувати службу.
«Коли бачу, що моя дочка йде на навчання, здобуває освіту. Розумію, для чого тут, щоб мої діти, наші діти мали майбутнє. Хочу, щоб діти навчалися, щоб всі жили в мирі, щоб все було в нас, як колись. Оце дає мені наснагу перебувати тут. І робити щось для того, щоб це все реалізувати. Реалізувати тут і там».
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ - там ми даємо оперативну інформацію