Диво врятувало життя родини з Середино-Будської громади
Кривава війна не знає жалю. Вона нищить усе на своєму шляху. Не шкодує і людські життя. Переселенка Уляна Буднік розповіла нам свою надзвичайну історію, як справжнє диво врятувало її сім’ю. Про те, як над будинком літав та кричав сич, а потім домівку зруйнував снаряд. Про те, як все наче заважало повертатися у село перед обстрілом. Про те, як боїться тепер звуків вибухів та не ризикує залишати доньку під час тривоги…
Родина Будників проживала у невеликому селі Кам’янка Середино-Будської громади, що на прикордонні Сумщини. Односельчани знають їх як порядних та добрих людей, що завжди готові прийти на допомогу. Великий, гарний дім, у якому завжди були раді гостям, завжди доглянутий двір, неймовірно гарні клумби, за якими із любов’ю доглядала Уляна Олександрівна. Але війна все зіпсувала, все зруйнувала.
Жителі села Кам’янка вже більше року по собі знають, що таке війна. Постійні «прильоти», вибухи та ракети, що кожного дня літають прямо над головою.
Постраждала внаслідок агресії рф мешканка Кам’янки Уляна Буднік розповіла нам, як складно жилося у постійній тривозі. Жінка згадує, як під час обстрілів кидала усі свої справи та бігла у дім – до 13-річної доньки.
– Знову бахкають. Тож хапаю ковдру, Юлю за руку та біжу в коридор. Накидую ковдру на себе та доньку – й сидимо чекаємо, коли стане спокійніше… Було дуже страшно, але я до останнього вірила, що все закінчиться, все буде добре! На жаль, краще не ставало. І одного дня терпець увірвався, сил більше не було, набридло жити у вічному страху, – зі сльозами на очах згадує вона.
Як розповіла жінка, вона із донькою багато пережили. Кожного дня плакали та молилися… Чоловік із сином часто на заробітках, з ними може і спокійніше б було, все ж таки чоловіче міцне плече: і підтримають, і заспокоять. Хоч вони і дзвонили, постійно були на зв’язку, та все одно не те. Минав час, сил терпіти вже не було, а тут ще й старший син Євгеній все намагався вмовити мати виїхати з того пекла. Телефонував і казав: «Досить вже це все терпіти! От чого ти чекаєш, щоб вже пізно було щось робити?! Як про себе не думаєш, так подумай про Юлю – вона ще зовсім маленька. От що вона там бачить, тільки ту кляту війну, вибухи та руйнування!? А вчитись там як? У неї ще все життя попереду!»
І одного дня наче якесь передчуття – жінка усвідомила: треба негайно їхати! Попросила сина, що якраз приїхав з батьком із заробіток, знайти квартиру десь – де спокійніше. І вже за кілька днів сім’я приїхала до Путивля. Без речей, у «голу» квартиру.
Перший час, поки ще не обжилися, гостювали у сім’ї друга. Доброзичливі знайомі одразу ж погодилися допомогти. Як розповіла Уляна Олександрівна, вирішили не тягнути і на наступний день після приїзду поїхати у Кам’янку й забрати усі необхідні речі. Тільки зібралися, прийшли на вокзал, а виявилося, що потрібного їм автобусу сьогодні немає, водій захворів. Жінка сказала, що знайшла машину та домовилась із водієм. Поїде сама туди і хоча б речі збере. Але водій чомусь затримався. Він приїхав за жінкою пізніше, ніж домовлялися.
– Це було як учора. Пам’ятаю, 6 березня, я їду у Кам’янку, думаючи, які речі мені необхідно забрати. Аж раптом дзвінок від односельчанки. Беру слухавку, ще мить – і вже сльози градом котяться з очей. Слова «Уль, тільки тримайся… Пряме попадання у твій дім…» назавжди врізалися мені у пам’ять. А далі все як у тумані… Приїхала туди, йшла вулицею і кричала, і плакала… Та вже ж нічого не зробиш, сльозами горю не допоможеш. А потім розумію: якби ж тільки поїхали тим автобусом, то я, син та інші люди, які погодилися нам допомогти, були б вже мертві. Точно у час прильоту якраз були б у нашому будинку, в який влучив снаряд. Страшно подумати! Мабуть, усі б там і загинули… Та і з водієм, який привіз мене, така ж історія… Зрозуміла, що дивом усі врятувалися. Той день я ніколи не забуду, він залишив шрам у моєму серці на все життя, – витираючи сльози розповіла Уляна Буднік.
Друг її сина Владислав Рожченко теж пригадує той весняний день:
– Як подзвонив Женя Буднік, так одразу і почав пошуки квартири, не міг же я залишити друга в біді. І сім’я моя гарно його знає, без жодних питань одразу погодилась допомогти та приютити. А потім за речами треба було їхати – вирішив, що і я поїду, адже зайві руки не заважатимуть. Але день тоді дивний був: якось все не так йшло, як ми планували. А як пізніше виявилося, то нас Господь уберіг… Після того намагався підтримати друга, постійно був поряд. Хоч він і сміявся, і жартував, я розумів, що йому та його родині дуже важко. Страшно це все…
Уже пізніше жінка згадала, як птах – сич – літав над її рідною домівкою та кричав, наче біду віщував. Але ж все одно віра у краще перемогла. Тоді Уляна не збагнула, що то була погана прикмета, а тільки потім вже подумала: «То мабуть пташка хотіла попередити нас».
Із часом родині вдалося забрати речі, що вціліли. Потроху обжилися, вже звикли до нового міста.
– Нам тут подобається! – каже Уляна Олександрівна. – Люди привітні і підтримують весь час всі, хто чув про нашу біду. Але все одно іноді так хочеться додому! Я у тій хаті сама все робила, своїми руками. І ремонт самотужки зробили, і поки чоловіка не було, сама траву косила у дворі. Та й хазяйство тримала. Воно все таке рідне стало за ті довгі роки, що я там прожила. А тут кляті вороги все зруйнували. Усе, над чим так трудилися разом. Усе, що так цінували та плекали. Хоч всі і кажуть: головне, що самі вціліли, – а все одно душа болить. Розумію, що мої рідні живі, зі мною поряд… І це – найважливіше! Проте, постійно думаю: якби не війна, все було б по-іншому.
Також жінка розповіла, що після всього пережитого тепер їй дуже страшно. Кожного звуку лякається. А як чути десь вже знайоме відлуння вибухів – аж серце стискається… Вона не може спокійно навіть вийти до магазину, поки чути сирену, завжди чекає відбою, адже боїться залишати доньку одну вдома.
Під час розмови Уляна Олександнівна передала слова безмежної вдячності усім, хто прийшов на допомогу, хто не залишив у біді.
– Я вже багато разів казала, що я вдячна їм усім! І ще раз скажу. Особливо вдячна сім’ї Рожченко, вони прихистили, речі допомогли привезти і морально досі підтримують. Не було і дня, щоб вони не зателефонували і не запитали як у мене справи, чи все добре, чи не потрібна нам ще якась допомога. Українці під час війни стали як справжня велика родина. Тому кожен повинен пам’ятати, що з будь-якої ситуації є вихід, головне не боятися.
Пані Уляна закликає не ігнорувати повітряну тривогу і ніколи не боятися змін. Якщо вже розумієте, що вам страшно, а навкруги одна лише небезпека, – краще не терпіти, їхати. Кудись – аби тільки життя своє врятувати. Адже сама жінка, каже, сиділа до останнього, сподіваючись на краще. Як стверджує пані Уляна, врятувало її сім’ю справжнісіньке диво.
Анна Сахарова
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ