“До прильотів уже звикли”: як живуть у прикордонному селі на Сумщині

Село Бранцівка розташоване на прикордонні Сумської області. Зі 180 мешканців роботу мають 18, пасажирський транспорт їздить сюди раз на тиждень. Місцеві жителі кажуть, що обстріли чують щодня, але виїжджати не планують. Більше про своє життя мешканці розповіли Суспільному.

“Діти не їздять, звичайно, бо страшно. Та й дітям там страшно, і в Харкові, і в Тростянці”, — пояснює місцева жителька Раїса Карпенко.

“Дуже було тяжко, коли нас обстрілювали, ще коли сам у хаті – відчуваєш себе піщинкою у цьому світі, розумієте? Коли реве так, що не можна розказать як, аж вдавлює тебе в ліжко. І я не находила нічого кращого, як вийти надвір, я повинна стоять і бачить, куди тікать”, — пояснює місцева жителька Катерина Савченко.

Село Бранцівка розташоване на околиці Краснопільської громади. Йому майже 400 років. Назва села походить від прізвища його засновника – пана Брянцева. Спеціалістка Краснопільської селищної ради Ольга Голуб розповідає, що сторіччя тому у Бранцівці жили понад 1000 людей, зараз — 180. Роботу мають 18 з них, працюють у селі: в магазині, в будинку культури. Також в сусідніх населених пунктах, решта людей без роботи, каже пані Ольга.

“Хто працездатного віку, проживає з пенсіонерами, то є пенсія та орендна плата за паї. Хто утримує в господарстві корівку, їх сьогодні на усе наше село 20 голів тільки. Молоко закупляють по 9 гривень літр, приїжджає до нас з Писарівського району. Оце з чого живуть люди”, — говорить Ольга Голуб.

“Город маємо, земельну ділянку, на городі працюємо. Зараз весняні роботи вдома: загребти, підрізати яблуньки треба, поприбирати гілочки. Треба працювати. Все життя пропрацювала в колгоспі, коли був колгосп. Сьогодні, на жаль, робити ніде, і війна”, — пояснює жителька села Людмила Вишньова.

Раїса Карпенко працює у сільській бібліотеці. Говорить, з початком війни читачів стало значно менше.

“Одиниці ходять, кому треба, хто читає. Жінки обирають романи про любов”, — каже Раїса Карпенко.

Катерина Савченко працювала у місцевій школі вчителькою початкових класів. Кілька років тому школа закрилася через нестачу учнів. Тепер роботи немає, пані Катерина вдома виховує і навчає онуків.

“Фінансово важко, і морально важко. За цей рік відчуваєш, що дуже здало здоров’я, постарів. Хвилюєшся взагалі за країну, і за своє село зокрема, тому що ми тут близько знаходимося, можна сказати, в епіцентрі подій”, — каже жителька Катерина Савченко.

Жінка згадує початок вторгнення, коли селом їхали російські танки спочатку на Тростянець, а потім назад.

“Коли вже їх гнали з Тростянця, я стояла на порозі і милувалася краєвидом, коли летять різнокольорові ракети. Я ж не розуміла їхні сигнали, це ж для військових вони щось значать. І страх, і здивування, ніколи такого в житті не бачила і не думала, що таке доведеться ще бачити. І одна з них (частини ракети — прим. ред.) опускалася мені до рук, я думала, мені руки опече. Ні, воно згорає, коли до землі долітає”, — згадує Катерина Савченко.

Родина Ольги Близнюк приїхала у Бранцівку з Харківщини, рятуючись від обстрілів. Жінка розповідає, що кілька місяців їхнє село Циркуни було під окупацією, потім на лінії фронту. Виїхали, як тільки з’явилася можливість.

“Я звідси родом, ми приїхали до батька. Тут було спокійніше, сьогодні бачите, що й тут робиться неспокійно. Колись було квітуче село, було багато роботи, я і працювала кухарем на тракторній бригаді. А зараз все розвалилося, немає нічого, залишилися пенсіонери доживати свого віку”, — каже Ольга.

За її словами, чоловік тепер працює дистанційно, а в неї роботи немає. Донька продовжує навчатися у Циркунівській школи онлайн і сумує за домівкою.

“Сюди приїздить подруга, але рідко. В лютому зовсім не приїжджала і я була сама”, — говорить переселенка з Харківщини Анастасія Близнюк.

“Як тільки вечір – так і “поїхали додому”. Однокласники же пороз’їжджалися по всьому білому світові, і в Англії, і в Австралії, Німеччині, Польщі. Є вже і у Цвіркуни повернулися, є дітки з класу, які вже проживають вдома. Ну теж, то виїжджають, то приїжджають. Весною поїхали город посадили, прилетіли С-300 і поїхали ми назад сюди. Осінню поїхали, все прибрали й приїхали. За кордон ні, додому хочемо повернутись”, — пояснює Ольга Близнюк.

За словами Ольги Голуб, з початком війни у Бранцівку з інших регіонів приїхали близько 10 людей, майже стільки ж виїхали — в основному ті, кого забрали діти у безпечніше місце, але більшість місцевих виїжджати не хочуть.

“А куди виїжджати? Поки що ні. Вдома в нас поки що порядок. А готовимось до того, що може прийдеться і виїхать. Поки що ще світло є тут і вода. А як оцього не буде…”, — говорить місцевий житель Микола Лазоренко.

“Сподіваємось тільки, щоб перемогти. А як? А діти за що воюють? Син теж же воює”, — каже Раїса Карпенко.

“Ми чуємо, як вибухає, “прильоти”. Ми вже привикли”, — пояснює жителька села Людмила Вишньова.

На початку вторгнення кілька десятків будинків у Бранцівці були пошкоджені обстрілами. Частину господарі відремонтували самотужки, частину – за допомогою селищної ради. Також матеріали та речі для місцевих жителів надавала гуманітарна місія “Проліска”. Вона ж організувала і транспортне сполучення з Бранцівкою у воєнний час — єдину маршрутку, яка їздить сюди раз на тиждень.

Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ

Читайте нас також в ІНСТАГРАМ