Доброволець Мангуст: тоді, в Іловайську, українських бійців зрадили… свої ж.

Доброволець із Охтирки (позивний Мангуст) один з небагатьох, хто до останнього тримав оборону Іловайська та ледь живим вибрався із котла. Там, за неофіційними даними, полягло більше тисячі вояк. Сім діб без води та їжі повзком вибирався з оточення, двічі був у полоні. Військовий упевнений: тоді, в Іловайську, українських бійців зрадили… свої ж.

Це інтерв’ю не захотів показати жоден з центральних каналів України через гостру критику. Але ми не можемо приховати його від вас. Ви маєте право знати, що ж насправді сталося під Іловайськом, із вуст очевидця, добровольця з Охтирки Миколи Чупакова.

–Миколо, як Ви потрапили в зону АТО?

-Усе почалося ще з Майдану. Майже з перших днів і до останнього я був там разом із однодумцями. Ми свято вірили в те, що в цій країні можна щось змінити.

Про перші заворушення на Донеччині дивився по телевізору. Відносив себе до так званих «диванних героїв». От сидиш собі перед телевізором і роздумуєш, як би ти сам зробив. І коли накопичується багато цих «як би», ти розумієш, що сам професійний військовий, дядько 180 ростом і сидиш дома, а там гинуть хлопці 18-20-ти років.

– А Ви професійний військовий?

– Так. Я – прапорщик, старший інструктор спеціальної підготовки спецрозділів спеціального призначення. Мій фах на війні не знадобився, довелося перекваліфіковуватися на гранатометника.

– Як Ви потрапили на Донбас?

– Подивився в Інтернеті адресу, де знаходиться батальйон «Донбас». Вибрав саме його, бо бачив хлопців, які визволяють міста, наступають, навіть коли їм забороняють. Це добровольчий батальйон. Закінчив роботу, зібрав трохи грошей, дружину не попередив (сміється) і поїхав. Уже там на місці зателефонував їй, кажу, я там то там то, (ну дуже ж не виказував координат, бо скрізь прослуховується зв’язок). Вона щоправда зразу поклала трубку, образилася, ще довго на мене ображалася, але зрозуміла.

– Що означає ваш позивний «Мангуст»?

– Мангуст – невеличка тваринка така. Чимось нагадує ласицю. Він хижак, спритний, витривалий. І доволі сміливий, як на свої невеликі розміри. Може вступити в сутичку навіть із ядовитою змією. Що мені подобається в них, що знищують хижаків. Оце і я, як той Мангуст, пішов на схід боротися зі шкідниками, які завелися в нашій країні.

– Що було там, на Сході?

– Мені почали відкриватися такі речі, до яких я, чесно кажучи, не був готовий. Досі я чув лише про ополченців на Донбасі. Тоді ж, у гарячих точках, побачив, що то ніякі не ополченці, а професійна армія Російської Федерації.

Озброєні до зубів, спеціально навчені підрозділи. А з нашого боку – хлопці 18-20-ти років, деякі навіть у армії не служили.

Коли ішли на військові операції, то намагалися брати якомога менше людей, щоб втрати були менші. У нас фахових було двоє – я і наш командир. Отак ідемо – я і він – і ще пара для заміни. І все одно втрат було багато щоразу, з кожного бою поверталися з «двохсотими».

– З якого бою ваша бригада повернулася з найбільшими втратами?

– Це Іловайськ. Ми втратили тоді комбата із забезпеченню. Ще п’ятеро хлопців – позивні Сократ, Варх, Утьос, Череп, Лисий – загинули при відході з Іловайська.

У сам Іловайськ ми потрапили ще 18-го серпня. Був наказ узяти продуктів та боєприпасів на один день. Ми так і зробили. Приїхали, провели зачистку Іловайська і вже чекали на ЗСУ. Вони були за кілометр від нас, ми навіть бачили їх у бінокль. Думали, що після нас вони зайдуть та стануть на блок-постах, закріпивши позиції української армії. Але цього не сталося. Минув день, два, армія все не приходила. На третій день ми побачили, що опинилися в трійному кільці оточення бойовиків.

Відходити було нікуди, відстрілюватися – нічим. Солдатам нічого їсти було!… Ми зривали замки з магазинів і витягували звідти продукти. Нас просто використали…

– Кому на Вашу думку це було потрібно?

– Я вважаю, що нас використали наші українські генерали. Не факт, що їм заплатили за це гроші. Нас знищили як еталон тієї ударної сили, яка стояла на Майдані. Як силу, яка могла боротися за реформи. Нас просто затоптали в землю.

Задача була очевидною – убити елітні добровольчі батальйони. Ми ще з Майдану були неугодними цій владі, бо думали головою, хотіли змін і не мовчали.

– Що було далі?

– 51 бригада пішла з Іловайська: частину розбили, а частина просто покинула.

Мені от цікаво, яка тварина дала наказ відводити війська від Іловайська, знаючи, що в середині знаходяться підрозділи?! Нас летіли 52-х міліметрові міни, 120-ти міліметрові, «Гради», «Смерчі» лупили. Єдине, що рятувало – швидкі ноги та погріб.

Одна справа, коли ти ведеш бій на рівних, відстрілюючись, а інша – коли ти – жива мішень. 30-го серпня наші домовилися із представником РФ, щоб ті дали «зелений коридор» для виходу з котла. Бойовики погодилися. Та тільки колона рушила, нас тупо почали розстрілювати. Велика частина хлопців загинула практично відразу.

– Приблизно про яку кількість загиблих йдеться? Саме у цей день. Адже офіційні джерела коливаються від 200 до 400 і більше чоловік.

– Які там сотні?! Тисячі загинули в один день. Уявіть собі кілька колон по пару сотень. Там же не тільки військові, а й мирні жителі були. Людей заживо загортало землею від обстрілів «Смерчами». Тих, кого не вбили, бойовики забрали в полон.

– Як Вам вдалося вибратися?

– Я для себе сам вибрав – вибратися з оточення будь-якою ціною. Виявляється, пройшов через поле розтяжок. 7 діб без води і їжі! Удень відпочивав, вночі – повз. Були галюцинації, я пив власну мочу, їв кору, але вижив.

Тоді я відчував цю боротьбу за життя кожну секунду. Неправильний крок убік і все… ти труп. Але, як виявилося, я везучий! Коли “сєпари” взяли мене в полон, відразу чмусь не розстріляли, а відклали до ранку. І мені вдалося втекти

– На цьому Ваші жахіття закінчилися?

– Та де там! Я загубив окуляри. Зір – це моя ахілесова п’ята. Далі довелося іти ще й навпомацки.

Я був ослаблений і майже сліпий. Вийшов прямісінько на ворожий блок-пост. Мене й забрали як то кажуть гаряченьким. І знову ж таки везіння… замість того, щоб розстріляти на місці, мене відправили в Донецьк в камеру для обміну полоненими.

– Хто Вас визволяв із неволі?

– Це все моя жінка – Олена. Я її дуже люблю! Її молитви мене оберігали у гарячих точках. Дружина до останнього вірила, що я живий. Зв’язок із нею обірвався якраз після того, як нас обстріляли в Іловайську. З тих пір вона щодня приходила в церкву та ставила за мене свічку. Батюшка розповідав: приходе Лєна і все повторює «він живий, він живий…», каже, не може він померти – у нього ж троє дітей! Дружина разом із нашим другом – отцем Андрієм – підняли всіх на ноги і добилися мого звільнення.

– Що у Вас змінила війна?

– Я побачив, що за рахунок перемир’я бойовики вирізають українські заводи і вивозять з країни металобрухт. Побачив, що вивозяться цінні ресурси з України. Зрозумів, що за себе та своїх дітей треба битися самому, бо державі наплювати на її громадянина. Мою родину почали залякувати бойовики, погрожували розправою над дітьми. А захисту від держави немає.

На війну, яку влада так намагається замаскувати під АТО, я вже не повернуся. Зараз я повинен захистити власну родину. А свої плани побудувати маленьку Європу почну із своєї сім’ї.

Р.S. Свою родину Микола Чупаков вивіз за кордон і наступного дня після інтерв’ю поїхав і сам до них. Каже, після пережитого пекла, вирішив захищати виключно своїх дітей. Перед від’їздом зайшов до церкви поставити свічку за побратимів – мертвих та живих. І за мир у країні, якій не потрібні герої…

Джерело: http://spec-kor.com.ua/