Дружина загиблого Романа Бойка з позивним “Лютий” розповіла про його бойовий шлях
17 березня – роковини загибелі військовослужбовця Романа Бойка із Сум. Захищати країну він пішов у 2014 році. Вийшов живим із Дебальцевського “котла” у 2015-му. А з початком повномасштабної війни повернувся з Ізраїлю, щоб приєднатися до війська. Восени 2023 року Роман Бойко понад тиждень із побратимом утримував позиції на Донеччині в оточенні російських військ. У березні 2024 року Роман загинув. Його дружина Олена розповіла про чоловіка.
Восени 2023 року “Лютий” із побратимом потрапив в оточення російських військ. Ще один боєць з їхньої групи загинув, четвертого поранило і він самотужки добирався до пункту евакуації. За вісім діб на позиціях Роман ліквідував близько п`ятдесяти російських солдатів і підірвав з гранатомета їхній танк. Ті дні, згадує дружина Романа Олена Бойко, були для неї надзвичайно складними:
“Саме в цей час, коли він був в оточенні, в дитини виявили цукровий діабет. Це було дуже важко морально: там чоловік в оточенні, тут із донечкою отаке. Як він розповідав, цілодобово доводилось відбивати російські атаки. Коли він додому повернувся, в нього коліна були такі прямо затверділі такі місця від того, що повзав на колінах. Настільки низько були ті окопи, щоб російські військові не розуміли, що вони вдвох із побратимом”.
Змоги вивести бійців з позицій тоді не було через щільний вогонь з боку російських військ, розповіли Олені військовослужбовці 128 бригади ТрО. Їм дроном скидали воду й батареї для рації. З оточення Роман із побратимом вибрався самотужки.
“Його відпускали додому відразу ж у відпустку, на що він мені відповів: “Кохана, вибач, я не можу приїхати. Ти зрозумій, на позиціях побратим, який загинув. Він вісім днів з нами був на позиції. Ми його донесли — бо тоді ж були дощі — ми його донесли до однієї позиції, але ж його треба забрати, щоб його батьки могли поховати”.
Про цей випадок, каже Олена, писали й розповідали в ЗМІ, Романа показували на різних телеканалах, а його командування подало документи на присвоєння військовослужбовцю звання Героя України. Та це звання він не отримав.
“Він тоді мені зателефонував і говорить: “Мені Героя не дадуть, тому що документи відправили і повернули їх. Ти знаєш, я не засмучуюсь. Всі хлопці, які взяли зброю, — всі Герої. Не дали, то й не дали”.
Олена пригадує, як чоловік потрапив в оточення біля Дебальцевого.
“Вони черпали воду з калюж і пили. В них не було їсти. Як він говорив: “Уявляєш, ми дістали кусочок хліба і так по колу пускали його кожен і їли”.
17 лютого Роман зателефонував і сказав Олені, що вночі вони збираються пішки виходити з оточення.
“Ніч була – це просто страшне щось. О 06:30 я збиралась вже до роботи і він мені телефонує. Вийшли. Через три години він зателефонував і почав плакати. Він так плакав і говорив: “Я не можу собі пробачити, що ми не могли хлопців забрати, вони там помирали, а ми їх не могли забрати”.
Влітку 2015 року Роман демобілізувався. У 2017-му в знову повернувся у військо, на схід країни. Звідти приїхав додому не сам, привіз із собою пса Басара. Розповідав, що пес врятував йому життя.
“Він говорить: “Я виходив з бліндажа і саме в цей час був обстріл. І я коли вийшов, він мене відразу за ногу щелепою взяв і назад почав тягнути. І саме в цей час був вибух біля бліндажа”. І він його привіз. Звичайно ж у квартирі неможливо було його тримати, то відвезли до батьків в село. Вони його наскільки полюбили”.
Після демобілізації у 2018 році товариш запросив Романа працювати будівельником в Ізраїль. Чоловік погодився і був там до початку повномасштабної війни. За словами дружини, Роман не міг залишатися осторонь. Приєднався до 117 окремої бригади ТрО, обороняв кордони Сумщини, був зенітником. Восени 2023 року його перевели на посаду гранатометника в 128 Дніпровську бригаду ТрО, на Покровський напрямок. Після виходу з оточення під Старомайорським Романа відпустили додому.
“Він був у відпустці, пролікувався в шпиталі. Можна було б вже не повертатися, в нього ж група інвалідності. У донечки теж захворюваність і можна було списатися. На що він відповів: “Як я можу полишити хлопців? Я повинен до них. Там нікому й так”.
Перед від’їздом на позиції у грудні 2023 року Роман здійснив свою мрію: посадив у дворі біля будинку дубки.
“Він їх неодноразово садив. Але посадить, дітки бігають, там зламали, там не прийнявся, все. Я була саме на роботі, а мені телефонує сусідка й каже: “Лєн, сніг на вулиці, а Рома щось садить”. Ці дубочки прийнялися”.
Востаннє Роман на кілька днів приїжджав додому в лютому 2024 року.
“Він відсвяткував з побратимами день народження, 45 років йому було. Він приїхав і говорить: “Ти знаєш, в мене такого не було ніколи дня народження”. Він такий був щасливий”.
Повернувшись у стрій, 14 березня 2024 року Роман Бойко пішов на останнє своє бойове завдання.
“Він зателефонував. Я досі чую цей голос командира “Швидко, швидко всі виходимо!”. Він каже: “Все, я тобі обов’язково зателефоную, як тільки вийдемо, це на пару днів”. Він був такий засмучений, що от я розуміла: щось трапиться”.
Коли на третю добу чоловік не вийшов на зв’язок, Олена зателефонувала одному з побратимів. Тоді той запевнив, що Роман живий і виходив на зв’язок.
“Через деякий час мені зателефонував побратим цього ж дня, 17-го березня, і каже: “А правда, що “Лютий” загинув?”.
Повірити в це жінка не могла. Та наступного дня, коли вона з молодшою донькою була на роботі, зателефонували з центру комплектування.
“Зайшла, щоб Маша не чула, в іншу кімнату. Вони говорять: “Де Ви знаходитесь? Ми зараз до вас приїдемо”. Я кажу, що це неправда. І в цей час заходить Маша. Я падаю на коліна і кажу: “Доця, вибач, я не зберегла тата…”.
10 днів тіло Романа побратимам не вдавалося винести з позицій. Попрощалися з воїном 5 квітня 2024 року в Свято-Воскресенському кафедральному соборі у Сумах. Поховали Романа на Алеї Слави Баранівського кладовища. Вдома Олена зберігає його особисті речі. Тут і прапори з підписами побратимів, і парадна форма з відзнаками, і берет. Його чоловік планував вдягнути на святкування перемоги. Такі ж берети Олена замовила побратимам Романа. Вони вдягають їх на свята.
Роман та Олена Бойки були одружені майже 22 роки. У них народилося дві доньки. Саме вони, каже Олена, надають сил пережити горе втрати:
“Ми одна одну підтримуємо. У чоловіка позитивний “Лютий”, то вони сказали: “Мама, “люті” ніколи не здаються, ми повинні бути сильними”. Чоловік не любив, коли я плакала, він завжди казав: “Ти ж боєць, ти повинна бути сильною”. От, і розумію те, що стан молодшої дитини не дозволяє мені падати духом, мені треба йти вперед”.
Роману Бойку посмертно дали звання “Почесний громадянин міста Суми”. 1 квітня 2024 року побратими створили петицію про присвоєння йому посмертно звання “Героя України”. Упродовж 30 днів, розповідає Олена, вона набрала необхідних 25 тисяч голосів. За майже 11 місяців потому її статус — “на розгляді”.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ