Дружина загиблого захисника Івана Кочубея розповіла його історію
Іван Кочубей — водій, який пройшов Вугледар, Курахове, Бахмут та Авдіївку. Під час війни він вступив до Полтавського аграрного університету, плануючи відновлювати країну після перемоги. Востаннє бачився з родиною у лютому 2024 року в Полтаві під час сесії.
14 березня того ж року його дружина дізналася про загибель чоловіка. Сьогодні його ім’ям названа вулиця у Глухові. Дружина Марія та син Вова зберігають пам’ять про нього. Історію розповідає Суспільне.
Рік тому глухівчанка Марія отримала сповіщення, яке, говорить, було найстрашнішим у її житті. На війні загинув її чоловік Іван Кочубей. Його знали багато містян, згадує Марія, Ваня був товариським та активним.
Історія пари почалася в 2006 році на першому курсі університету. Вони вступили до Глухівського педагогічного університету, аби отримати спеціальність “вчитель англійської та німецької мов”. Маша згадує: у Вані їй подобалося все — від зовнішності до манери спілкування.
“І в мене ніколи не було відчуття, що це тимчасове, що це якесь студентське захоплення чи тимчасове. Ми не розмовляли про весілля, але я знала, що це буде людина, і я буду з ним”, — розповіла Марія Малишева-Кочубей, дружина військовослужбовця.
Після університету Іван пройшов строкову службу в окремих аеромобільних військах – теперішній 95-й десантно-штурмовій бригаді. У 2012 році повернувся додому, а за рік вони одружилися.
“Ми розписалися, отримали документ про шлюб 2 серпня, а весілля в нас було в цій залі 4 серпня. Але 2 серпня – це ж свято для десантників. І коли ми прийшли в той РАЦС розписуватися, Ваня прийшов одразу в тільнику. У нас були трохи розбіжні погляди щодо весілля, бо я хотіла таке весілля просте, навіть без весілля. Тобто один день зустріч, пообідати, наприклад, сім’єю, інший день погуляти з друзями. А Ваня мені наполягав на тому, що має бути весілля, тусовка, свято. І я дуже рада, що так трапилось, бо це був останній раз, коли наша така велика сім’я зустрілася”, — поділилася дружина Івана.
Марія пов’язала своє життя з педагогікою, тоді як Іван за фахом працювати не став. Він пробував себе в різних напрямках: кредитним експертом у банку, в охороні. Із 2016 по 2019 роки служив прикордонником. А після став торговельним представником. Щоліта подружжя ходило в туристичний похід, із кожним роком збираючи довкола себе все більшу компанію друзів.
“Тоді був період, коли він намагався полюбити біг, бо це не його, але він намагався полюбити біг. Він багато ходив займатися на стадіонах на турніках, в спортзалах займався регулярно. Потім пройшов такий період, коли він любив читати. Якось так склалося, що він полюбив читати і навіть собою на фронт він пізніше брав книжки читати”, — додає Марія.
Іван дуже любив сина, говорить Марія. Вова народився в пари в 2017 році. Іван пишався тим, що є батьком, повністю включився в допомогу з малюком. Так подружжя й жило до лютого 2022 року.
“І 24-го вранці його розбудив телефонний дзвінок. І в цей момент він бере чайник, у нас такий чайник звичайний, який треба на газ ставити зі свистком. Він бере чайник, набирає воду, ставить на газ. І для мене це така буденна дія, вона мене якось так трохи заспокоїла. Якби була війна, хіба б ми там проїжджали, це ж якось… Я кажу, що робити? Він каже, що зараз чайку поп’ємо і будемо вирішувати. І він пішов одразу в ТЦК”, — додала дружина Івана.
У перші місяці Ваня був у роті охорони Глухова. Після потрапив до розподільчого центру в Києві, а на початку липня – до протитанкового взводу 53-ї окремої механізованої бригади.
“Спочатку був Вугледар, Курахове, тоді з осені 22 по січень 23 це був Бахмут, і з січня 23 по березень 24 це була Авдіївка”, — розповіла Марія.
Між бойовими діями Ваня намагався якнайчастіше телефонувати родині, включатися по відео. Марія каже: це давало маленьку ілюзію сімейного життя. Вони говорили про все на світі, про буденні речі, а коли чоловік приїжджав додому, у першу ніч міг розказати про наболіле.
“Я знала, що це єдина ніч, за весь час його перебування вдома, не важливо це три дні чи два тижні, це єдиний раз, коли я зможу від нього щось почути. В першу ніч він розповідав, йому хотілось розповідати, ділився емоціями, розглядати, а далі він закривався, але закривався не від спілкування, а від військового життя”, — додала жінка.
Під час повномасштабної війни Іван вирішив отримувати другу вищу освіту, розповідає Марія. Вступив до Полтавського університет на спеціальність агроконсалтинга.
“В нього була така мотивація, що після війни, колись війна має скінчитися, після війни, що треба буде? Треба буде відновлювати те, що є. Хліб потрібен буде завжди, їжа потрібна буде завжди”
Востаннє побути разом Ваня, Маша та семирічний Вова змогли два тижні в Полтаві в лютому 2024 року, коли воїна відпустили на сесію.
“Це для мене були настільки забуті відчуття сім’ї. Як це взагалі може бути, що я маю чоловіку готувати чай, або взагалі готувати. Ну, це настільки було забуте, але настільки приємне”, — розповіла дружина загиблого.
Після Іван повернувся на фронт, а Марія з сином до Глухова. А 14 березня дружина дізналася про загибель найріднішої людини.
“Сказати дитині – це найгірше, що я робила в своєму житті, найбільше, найгірше. Я б хотіла забути це, але воно настільки міцно сидить в пам’яті. Я йому сказала в той самий день, але пізно ввечері, так трапилось. Це було на вулиці, на лавочці”.
Маша зізнається: найтяжче – це думати про те, скільки Вова має пройти без Вані. За всю війну, каже дружина воїна, вони не говорили про варіант найгіршого сценарію. Маша не уявляла, як це – бути без чоловіка в емоційному плані. Вона розуміла, що потрібно жити далі, підтримувати сина, але не знала, як. Тоді почала шукати підтримку серед людей, які переживають горе втрати, й максимально заповнювати порожнечу чимось новим.
“Про Ваню я думаю постійно. Інколи є моменти, коли я думаю в такому ключі, що шкода, що ми цього разом не бачимо. Інколи я знаю, що він пишається мною, що я там… Наприклад, зараз я вільно себе почуваю за кермом, можу там їздити в великій відстані. Я знаю, мені от хочеться подзвонити, сказати, Ваня, бо я виглядаю, що я там доїхала сама в Карпати, і ти уявляєш, я сама доїхала в Карпати. Це ж капець, ще б рік назад я б сказала, ооо, ні”, — поділилася дружина.
Нині ім’ям Івана Кочубея у Глухові названа вулиця, де він жив.
“Я інколи беру телефон і мені хочеться подзвонити. І це на усвідомлення, що я не можу подзвонити інколи йде до трьох секунд. Тобто в мене повного прийняття немає ще. Але я розумію, що єдине, що я можу зараз, це жити, ростити дитину і нести пам’ять”, — зізналася Марія.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ