Епідемія сто років тому: у селах б’ють лікарів, у Глухові будують лікарню для гостро заразних, змушують вичищати смітники і віддають гроші пройдисвітам

* * *

Ця історія починалася з мало примітних стовпчиків у газетах. На останніх сторінках з’являлися новини про перші випадки захворювання: в Ризі заслабло на холеру 7, померло 2, в Кенигсберзі констатовано смерть від холери молодого американця, що їхав з Японії через Росію, у Петербурзі за добу захворіло 68, вмерло 26, у лікарнях хворих – 775 людей. ХІХ століття було родюче на епідемії. Розвиток транспортних комунікацій, війни, поява великих підприємств пришвидшували пересування людей, а разом з ними світом ширилися тиф, холера, сибірська виразка, чума…
У 1907 році територію України накрила шоста пандемія холери. Перші удари прийняли великі міста, підприємства, порти. Новини про холеру поступово стали займати головні шпальти тодішніх газет: «Од початку пошесті в Кієві зареєстровано 332 непевні холерні випадки, але з них очевидну холеру встановлено у 102 випадках. Померло за цей час 44 чоловіка, Одеса до сього дня заслабло на холеру 11, померло 8, Харків зареєстровано четвертий випадок. Заслаб залізнодорожник служащій в Петербурзі, в Чернігові заслабло 6, в губернії помер один».
«В Глухові тільки й балачок, що про холеру. З’явлення цієї несподіваної гості у сусідньому кролевецькому повіті примусило й наших недбайливих громадян готуватися до того, щоб зустріти її в Глухові. По школам почали читати лікарям лекції про холеру, а також пороздавали учням відозви про те, як од неї боротися. У Глухові “батьки міста”, сподіваючись, що холера зазирне до них ще не так швидко і що приготовитись до цього вони ще встигнуть, – ніяких майже заходів проти неї поки що не вживають».

* * *

Нагадаю читачу, що це була шоста пандемія холери, її сестра нещодавно гуляла світом цілих п’ятнадцять років. Ще в 1899 р. Глухівське земство прийняло рішення будувати при Глухівській лікарні відділення для гостро-заразних хворих. В ньому передбачалося 5 палат: дві (чоловіча і жіноча) для дифтериту, дві (чоловіча і жіноча) для скарлатини і одна для хворих на бешиху. У будівлі була кімната для фельдшера і прислуги, клозет, ванна, а поруч – окрема кам’яна будівля під дезінфекційну камеру, власний артезіанський колодязь, приміщення для дезінфекції білизни і великих речей. Корпус інфекційного відділення було збудовано міцно, красиво і відповідно до свого призначення. З 1 січня 1902 року в ньому був відкритий прийом хворих. Інфекційне відділення дало можливість звільнити Глухівські лікарні від небезпечного сусідства заразних хворих, а здорові сім’ї – від зараження.
«В той час, як глухівські медики готувалися до перших хворих, місто потопало в смітті. Глухівська городська управа запрошує глухівчан готуватись до холери, чистячи подвір’я і вулиці. З свого боку управа порозліплювала плакати, про те, як треба боронитися від холери, але на жаль російською мовою, яку мало хто розуміє. Сміття мають вивозити за город на призначене місце. Глухівський справник пан Конашевич видав обов’язкову постанову, у якій загрожує карою усім тим хазяєвам, які до 20 вересня не повичищають дворів, смітників, тощо та не будуть держати своїх садиб чистою».
Першу смерть від холери у 1907 році в Глухові сприйняли, як щось випадкове. «На залізничній станції “Глухів” помер від холери якийсь пасажир. Ще од ст. “Михайлівський хутір” з ним почалися блювоти та страшенні корчі. Ця подія дуже налякала глухівчан, які тепер сподіваються цієї страшної пошесті і в себе. А лікарі ствердили, що небіжчик помер таки від холери. Але оце раптом дуже захолодало, то може якось і минеться благополучно».
Незважаючи на перші випадки холери, глухівський електро-театр “Ілюзія” збирає чимало публіки, навіть, інтелігентної: учителів, студентів, чиновників, гімназистів тощо. Перші масові зараження з’явилися на півночі Глухівського повіту в с. Бачівськ. «Для боротьби прибули лікар та фельдшер, але ніяк не можуть вгасити холери. Вже більше півсотні пішло на той світ, а ще більше лежить хворими. Людність села тепер нікуди не пускають, щоб не розвозили пошести. Санітари нічого не могли зробити, бо люди вороже ставляться до медиків. Одного побили аж до смерті. Селяни ворогують з лікарями, нічого їм не продають і хворих не виказують».
«В селах стоять стражники, щоб не побили лікарів. Поки лікарі під охороною стражників боролися за чужі життя, глухівські підприємці бідкалися, що мало заробляють. Як тільки в повіті люди почали слабнути на холеру, в Глухів перестали пускати селян женців, які щороку приходять на час жнив сюди на заробітки. Хазяї, які мають ґрунт, мусять тепер платить глухівським женцям по 70-75 коп., а ті роки платили по 50-55 коп. По селах пішли безглузді чутки, нібито холеру розпускають скрізь пани і цим мстять за аграрні заколоти 1905-1906 років. В селі Павлівці подорожній селянин спинився коло колодязя напитись води. Павлівські баби зараз пустили чутку, що подорожній “пускає холеру” в колодязь. Збіглися селяни і почали, хто чим бачив бити нещасного, ні в чому невинного чоловіка».
Газети майоріли об’явами-панацеями від пандемії: «Во время эпидемии дезентерии, холеры одна рюмочка великолепного французского вина СЕНЬ-РАФАЕЛЬ неоценима во время холеры. Продается во всех аптеках». Дійшло до того, що в селах почали з’являтися лікарі-шахраї. Так, до Полковничої Слободи завітав чоловік та представився доктором медицини, випускником Московського університету, що захищав дисертацію у Варшаві! «Поки глухівське керівництво, влаштовувало шахрая на роботу, відправляючи запити до Москви та Варшави, наш “герой” заробляв гроші. Позичив у паціента 200 карб., пообіцяв своєму помічнику фельдшеру за якихось 300 карб. допомогу у кар’єрному рості та на останок взяв з лікарняної каси 141 карб. Коли земство довідалося, що такого студенту не навчалося в Москві, лікаря-шахрая і слід зник».
За переховування хворих на холеру почали карати до трьох місяців тюрми або відповідним штрафом. Зникла ціла імперія, а холера збирала свій щедрий врожай до 1925 року. Як писали в одній з газет того часу, «лише зростання культурності людини зменшило, порівняно з колишніми пошестями, смертність людності».

Олександр Мірошниченко, науковий співробітник

nedelya.info