Герой України Денис Дикий розповів про оборону Охтирки
Оборона Охтирки тривала понад місяць. Командир однієї з військових частин ЗСУ полковник Денис Дикий за ті бої був удостоєний звання Герой України.
З росіянами у Дениса давні рахунки. У 2014 році під час виконання одного із завдань у Старогнатівці за Волновахою біля Гранітного його підрозділ потрапив у засідку. Він був тоді заступником командира полку з озброєння, сапери їхали виконувати завдання з підриву мосту й потрапили в засідку, противник знищив техніку. Тоді Денис урятував людей, під кулями витягнули поранених, виходили з боєм. За хоробрість, виявлену в бою, офіцер отримав орден «За мужність» ІІІ ступеня.
Досвідчений військовий добре розумів, що до війни треба готуватися серйозно. Як він пригадує, о 4-й годині ранку 24 лютого йому зателефонував начальник районного підрозділу СБУ й повідомив, що росіяни почали обстрілювати кордон. Денис Леонідович дав команду черговому частини збирати полк по тривозі. Вже о 5-й годині весь полк був на місці. Дуже велика кількість людей приходила, щоб стати на оборону свого міста та держави. Були і резервісти, і просто небайдужі чоловіки. Завдяки місцевим мешканцям сапери приблизно вже знали склад колони. Скільки танків, «Тигрів», «Тайфунів» та іншого. Через п’ять годин ворог був уже в місті.
— Ми розуміли, що з важкою технікою противника нам буде важко битися, бо у нас із протитанкового озброєння мало що було. Я пізніше дізнався, що о 8-9-й годині до нас на підсилення прямує підрозділ бригади «Холодний Яр». Тим часом ми організували кругову оборону міста, засідки по ймовірному руху колони. Розрахунки з РПГ підняли на дахи будівель. Звісно, ми не збиралися нікуди тікати, від Головнокомандувача отримав наказ, що я відповідаю за оборону міста. Якби ми втекли, то була б Буча, Тростянець, який був місяць окупований, і ви бачили, що там коїлося.., — пригадує Денис.
Росіяни йшли з боку Кириківки, Великої Писарівки. Згодом на перехресті доріг на Богодухів — Харків і на Суми холодноярці зайняли оборону та протягом місяця вели бої, не даючи противнику пройти в місто. Особовий склад зайняв оборону навколо частини, в місті, зробили засідки, мінні шлагбауми, словом, все, що встигли. Але в перші години вторгнення противник ішов дуже стрімко й росіяни з ходу зайшли в місто.
Холодноярці не встигли вийти на рубіж і в бій вступили військовослужбовці Дениса Дикого. Коли росіяни заїхали в середину міста, Денис попросив своїх цивільних друзів-мисливців, щоб вони об’їхали навколо частини й були «очима» полку. Тим часом поблизу частини в цивільних машинах їздили розвідники в російській формі. А потім пішла колона рашистів. У складі було чотири танки Т-72, дві БМП, автомобілі «Тайфун», «Рись», дві командно-штабні машини й «Урал» з танковим боєкомплектом.
Сапери відкрили вогонь із дахів будівель, підбили вантажівку, пошкодили танк — це був перший бій у місті.
— Ми влучили в машину з боєкомплектом, він почав вибухати, росіяни зазнали перших втрат. На виїзді з міста ми дали чергу по «Тайфуну» і по «Рисі», спішились 15 розвідників, як з’ясувалося, з кантемирівської дивізії, і відійшли з капітаном у ліс, кинувши «Рись» і «Тайфун». Ми полонених одразу взяли, і «двохсоті» були. Інших почали переслідувати. Росіяни, на жаль, взяли одного тероборонця в полон, потім його вбили. Ми знайшли його тіло… 15 росіян протягом двох тижнів наші військові відловлювали по лісах. Звісно, всіх виловили. Так пройшов перший бій. Взяли трофеї: «Тайфун», «Рись» і штабний КамАЗ із причепом, де дуже багато було таємної документації. Моя біографія в них була, дані на всіх командирів частин Сумської області. Варіанти маршрутів, як вони повинні були рухатися. Дуже багато новітнього озброєння. Захоплену бойову техніку передали холодноярській бригаді. Так почалася для нас війна, — розповідає Денис.
На другий день у полку приймали мобілізованих, озброювали їх. Одночасно виконували інші бойові завдання — сапери мінували й підривали мости на шляху ворога.
росіяни намагалися зайти з боку Кириківки, де їх уже зустріли воїни холодноярської бригади. Там був запеклий танковий бій, що тривав пів дня. Було знищено чимало російської техніки й особового складу. Наші втрати були незначні.
Із сумом Денис Леонідович пригадує події третього дня.
— Третій день боїв був найжахливішим в історії нашої частини. О 12:55 на частину скинули з літака дві бомби типу ФАБ-500 і одну ракету. Бомба влучила просто в казарму, де тоді люди готували собі бійниці для ведення вогню, там зберігалась зброя, був обід. Ми зазнали втрат, чимало людей пропало безвісти. Наші хлопці не тікали нікуди, почали витягувати поранених і доставляти до медичного пункту. Ракета прилетіла просто в медпункт. Теж були загиблі й поранені. Друга бомба впала на стадіон за частиною. У той день загинуло 54 людини. З нашої частини — 30, решта — з тероборони, мобілізовані. Нині ще 15 осіб вважаються зниклими безвісти…
За кілька годин після влучання ракети в медпункт ми дістали звідти 26 живих людей. Водночас організовували оборону й відведення нашої інженерної техніки. Я виходив із частини останнім, з бойовим прапором, разом із заступником з МПЗ. Згодом зустрілися з міським головою, розв’язали питання щодо будівельної техніки, щоб уже наступного ранку продовжити розбирати завали. Особовий склад частини розосередили за містом, максимально сховали техніку, людей. Бої тривали.
…Через 5 днів по Охтирці почала активно працювати авіація рашистів. Спочатку вони вивели з ладу ТЕЦ, нафтобазу, розбили вокзал, мерію, центральний універмаг. По всіх позиціях, де стояли наші війська, неодноразово били з літаків. Було зрозуміло, що треба щось робити. ППО в саперів не було, і командир звернувся по допомогу до командувача ОК «Схід». Той виділив засоби ППО типу Stinger i Eagle. Швидко навчили людей. Неодноразово працювали по ворожих літаках. Спочатку вони літали низько, потім, коли зрозуміли, що по них ведеться вогонь, почали літати вище або вночі.
Про себе полковник Дикий каже стримано:
— Я не вважаю себе героєм, бо в командира герої — його люди. Вони — справжні герої. Дуже відважний полк. Коли почались бої, не було ні страху, ні паніки, я відразу зібрав командирів підрозділів, заступників, пройшовся частиною, максимально підбадьорив особовий склад, дав зрозуміти, що ми зі своєї землі нікуди йти не будемо.
Уже після першого бою стало легше, почав трішки по-іншому все сприймати. А коли побачив скільки людей загинуло… В мене з’явилася злість, страх узагалі зник. Ми не відступили, не тікали, ми виконували свій обов’язок — захистили місто. Ми не зрадили присязі, вистояли.
Довідка. Денис Дикий народився 14 жовтня 1980 року — у день, що нині в Україні відзначають як свято українського козацтва та День захисників і захисниць України. Його батько — офіцер інженерних військ, закінчив службу у званні полковника.
Саме за прикладом батька Денис Леонідович Дикий свідомо обрав військову кар’єру — 2002 року закінчив Військово-інженерний інститут при Подільській державній аграрно-технічній академії (нині — Факультет військової підготовки Кам’янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка) за спеціальністю «Застосування частин та з’єднань інженерних військ». За розподілом молодий лейтенант прибув до дислокованого в місті Охтирка 91-го окремого полку оперативного забезпечення, і саме у лавах цієї частини пройшла більшість його офіцерської кар’єри.
Денис Дикий пройшов службовий шлях від командира взводу до начальника штабу інженерно-саперного батальйону, 2010 року вступив до Національного університету оборони України імені Івана Черняховського, за два роки закінчивши його із золотою медаллю та здобувши, окрім диплома магістра, почесну нагороду — шаблю Богдана Хмельницького. Повернувся в рідну частину на посаду заступника командира з озброєння.
21 серпня 2018 року Денис Леонідович обійняв посаду командира полку.
За визначну особисту мужність і героїзм, виявлені в захисті державного суверенітету й територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі Указом Президента України № 2022/94 від 2 березня 2022 року полковнику Дикому Денису Леонідовичу присвоєно звання Героя України з врученням ордена «Золота Зірка».