Герой України розповів про понад 40 діб в оточенні на Сумщині
Любомир Мікало, командир кулеметного відділення 103-ї ОБр ТрО, понад 40 діб в оточенні утримував позицію на прикордонні Сумщини. Постійні обстріли, газові атаки, удари FPV-дронів та втрати побратимів — але група Любомира відбивала штурми. За виконання цього бойового завдання чоловік отримав звання Героя України. Про тактику оборони, мотивацію продовжувати бій попри виснаження та довгоочікуваний вихід до своїх — Любомир Мікало розповів у інтерв’ю Суспільному.
«З нами в підвалі було два “двохсотих”: наш побратим і ворог»
– Розкажіть про завдання на Сумщині рік тому, за виконання якого, власне, ви стали Героєм України.
– Це був кінець травня. Звичайне завдання — захід на позицію для отримання рубежів оборони. Провелася дорозвідка, все було ніби спокійно. Завдання ми отримували вдень, а виїзд на позицію — вночі. Ми пізніше вже виявили, що поблизу нас був ворог. Тоді, коли ми заходили на позицію, були обстріли.Місце, куди ми мали потрапити, вже було розбите. Ми просто здесантувалися під дерева. Нам знайшли нове укриття. І вже на другий день з’ясувалося, що ми в оточенні. Тоді ж ми знищили першого ворога — біля підвалу, де ми були. Щоб не демаскувати свою позицію, ми його затягнули до себе в підвал. Думали, пізніше його витягнемо, але не було можливості. На жаль, на шосту добу загинув наш побратим — отримав смертельне поранення в шию. Він був на поверхні — і залетів в підвал. До кінця нашого перебування з нами в підвалі було два двохсотих: наш побратим і ворог.
– Вам доставити якусь провізію?
– Перших шість діб не було необхідності. І великим дроном вже тоді нам доставляли і провізію, і воду, і всі необхідні медикаменти. А оцей проміжок часу з трофейних рюкзаків забирали все необхідне. Так і протрималися 40 діб.
Нас було троє. На 41 добу зав’язався досить затяжний стрілецький бій, тому що ворог ішов двома групами. Перша група — двоє, і позаду також було двоє чи троє. Першу групу ми ліквідували. Друга група позаду вже залягла. Можливо, передали по рації чи почули. З тими, що були позаду, ми також одного ліквідували, іншого поранили. І я передав по рації хлопцям, що трошечки це все затягнулося. Якщо є можливість, то, будь ласка, там допоможіть нам з неба дроном для знищення (пораненого солдата РФ, — ред.), щоб не демаскувати себе. На жаль, воно так відбулося. Наступного дня вже почалися навколо нашого підвалу скиди. Ворог розчищав територію навколо нашого підвалу від гілок, заростей. Потім скидали безпосередньо до нас в підвал гранати з газами. Два рази ми рятувалися, бо мали і протигази, і підручні засоби. Це робилося для того, щоб вже FPV-дронами мати прямий доступ до підвалу.
«Викопали окоп у підвалі»
– Звечора почали в самому підвалі копати окоп. Під ранок один з побратимів сів відпочити, і в той момент сама перша FPV-шка майже залетіла в підвал — у верхнє перекриття вдарилася. І загинув ще один побратим. Ми залишилися удвох.
Після цього знову почалися FPV, скиди, запальнички. Вони розбирали просто той підвал, залишився металевий каркас. Окоп викопали за ніч в коліно. І коли атака, ми так лягали, щоб нас не зачепило. Потрималися до вечора. Вони вже в стіні і в перекритті вибили такий досить великий отвір, щоб FPV міг залетіти. Ми також мали ще мішки від провізії. Ми набирали в них землю і так на бруствер собі виставляли. Ті мішки від вибуху вже навалилися на нас. Дзвін в підвалі просто страшенний, тоді і барабанні перетинки нам поперебивало, і ті мішки попадали на нас. Від барикади взагалі нічого не залишилося. FPV, який залетів би в підвал, — напевно, був би крайнім. Але, на щастя, більше FPV не було.
Зловив зв’язок з суміжними підрозділами. Передали, що в нас ситуація критична. Командування сказало: «Зачекайте годину, дамо вам відповідь». Ми зачекали, вийшли знову на нас, сказали, що в темну пору доби будуть намагатися нас виводити. Дочекалися темної пори доби, дочекалися дозволу на вихід і за допомогою дрона вже вийшли. Пройшли десь 2 км. Зайшли до наших хлопців.
«Побратим міг зараз бути з тобою, а він лежить мертвий»
– Що було найважчим за ці понад 40 діб? Це нестача води, постійні штурми, невідомість, психологічне виснаження?
– Все докупи. Людина не залізна, вона мусить відпочити. Так, годинку на перекимарити… Морально-психологічний стан… Але ми якось намагалися. Як старший групи, я мусив хлопців підтримувати. Казав, що все буде добре, що ми не самі, за нами спостерігають, за нами дивляться, нам допомагають, нас не залишили.
Було важкувато. Підвал маленький — заховати тіла чи похоронити можливості не було. Ми, чим могли, прикрили. Але ж потрібно харчуватися, потрібно там жити. І дивитися кожного разу, що побратим міг зараз бути з тобою, а він тут лежить мертвий, важкувато.
– Чи вдалося їх потім звідти винести?
– Коли ми виходили, їхні тіла залишалися там в підвалі, бо ми не могли фізично їх винести. Не маю такої інформації, чи їх забрали, чи ні.
– Як вдавалося втримувати позицію, коли сили були нерівні?
– Командування посилало дрони-розвідники, коли була можливість знищувати їх з повітря. Знищували з повітря, а якщо вони були в зоні неураження дронами через густу заселеність, то відпрацьовували мінометами, артилерією.
Страх зникає: ти знищив одного ворога, іншого, третього, п’ятого, десятого. Ти бачиш, що ти його можеш знищувати, робиш це ефективно, і просто це робиш.
– Чи рахували, скільки тоді вдалося ліквідувати особового складу противника?
– 25–30, але, думаю, що їх там було набагато більше. Це тільки нашою групою. А так — понад 50.
– Після виконання цього завдання вам присвоїли звання Героя України. Також у вас є Золота зірка. Чи змінили ці відзнаки ваше життя?
– Це відповідальність — це ж найвища нагорода. На тебе дивляться, рівняються, як би воно не було, ти стаєш трошечки медійною особою. Ти повинен бути прикладом.
– Ви вже пішли до війська під час повномасштабної війни, не маючи бойового досвіду?
– Не було інших думок або варіантів, окрім як іти і захищати свою країну. До тебе до хати прийшов ворог. Він хоче забрати твою землю, знищити тебе, твоїх рідних, близьких. І, відповідно, ти на це реагуєш. 24 лютого я зустрів війну на Хмельниччині. Наступного дня повернувся додому, і 26 лютого ми з сином і колегами вже пішли шукати, куди потрапити до війська. У тодішньому Червонограді, якраз формувався батальйон нашої 103-ї окремої бригади ТрО. І так ми до нього потрапили.
В межах нашої громади пробули два місяці. І тоді потрапили в Донецьку область, там сформувалися знову. Тоді ми висунулися в Луганську область. Це було наше перше завдання. Потім знову на Донеччині тримали лінію оборони. Потім вже була Харківщина, і тоді Сумщина.
«Я дав обіцянку дружині, і я її не виконаю?»
– Ви з сином скільки разом служили?
– Десь півтора року. Певний час ми були відряджені в район Лиману. Син тоді спробував літати на дроні. В нього це виходило. Я залишився в піхоті, а син пішов у пілоти.
– Ви пообіцяли дружині повернутися. Чи ця обіцянка допомагала триматися?
– Впершу чергу допомагала. Вона надавала сил, підтримувала. Я дав обіцянку дружині, і я її не виконаю? Я намагався дотриматися і виконати її з усіх сил.
– У вас троє дітей. Як змінила війна стосунки з ними? Що зараз найбільше хочеться надолужити?
– Час, що я був окремо від сім’ї. Коли приїжджаєш у відпустку, це для них просто такий момент, що вони від тебе не відходять, вони з тебе не злізають.
«Ти готовий померти, але хочеться пожити»
– Після всього, що ви пережили, що нині для вас є найбільшою цінністю?
– Мабуть, що життя. Як би воно не звучало, ти йшов на війну, ти готовий померти. Але хочеться ще трошечки пожити, відбудувати нашу Україну, принести якусь користь державі, суспільству.
– Що вас мотивує боротися далі?
– Коли приїжджаю у відпустку, йду до дітей. І коли ти приходиш до школи, бачиш цю дітвору, як вони там бігають. Хочеться, щоб вони були в безпеці. Хочеться, щоб вони мали можливість вчитися, вільно ходити по вулицях, не сиділи постійно в підвалах.
– Після закінчення війни чи бачите ви себе цивільним? Чи будете продовжувати вже військову справу?
– Життя покаже. Я монтажник-висотник. На жаль, в нашій країні роботи з відновлення буде багато. Є таке бачення: повернутися до своєї професії і відбудовувати державу. Війна закінчиться, як ви говорите, але щоб раптово забрати всіх військових з зони ведення бойових дій, розмежування — такого, на жаль, відразу не вдасться зробити. Якщо потрібно буде, звичайно, залишимося військовими.