Шістдесятирічний Іван Мажуга вже понад 25 років створює чудернацькі снігоходи. За цей час він випустив п’ять таких диво-машин. Останнє з його творінь – це чотириколісний каракат (так називають цю техніку), якого чоловік назвав «Бізоном». Здоровецький снігохід може плавати, не боїться заметів та найбільшої багнюки, бо усе до дрібниць у ньому продумано. Власне, саме ця штукенція привела нас до Івана додому. Прудкий, жвавий чоловік розповідати про свою справу життя може днями й ночами, забуваючи про все на світі.

Першим був триколісний каракат

«Працював у хімбуді, потім – водієм у пожежній частині. Але весь цей час було хобі – снігоходи. Люблю полювання. А мисливці як? Зранку виходять бодренькі, собачки біжать, до обіду всі в азарті. А тоді, як згадають: куди ж вони зайшли і скільки додому ноги волочити! І оце тягнеш рушницю, а коли ще заєць втрапиться, доведеться ще й його нести на плечах. Страхіття! І я собі подумав, що його таке зробити, щоб пішки не ходити по снігах, болотах. Потрапив у руки журнал «Моделіст-конструктор», у ньому побачив щось схоже. Подумав, а спробую я собі таке зліпити із того, що було. Так і народився перший снігоходик зі старого мотоцикла. Щоправда, він був триколісний, не такий великий, як теперішній, – розповідає нам Іван, демонструючи в руці альбом зі старими світлинами своїх винаходів та різними фото з охоти та риболовлі.

У хід йде усе!

Гараж – це гордість майстра. У ньому чоловік пропадає днями й вечорами, дружина звикла, не турбує. Тут усе по-домашньому: тріщить буржуйка, грає радіо, навіть телевізор старенький є. Але найбільший скарб – це «Бізон». Величава машина – ще новенька, пахне свіжою фарбою. Лише за день до нашого приходу на фасаді з’явилися останні штрихи – жовта емблема голови бізона та назва.

«Хотілося щось по-новому зробити. Приварив трубку на передку – так для краси, тюнінг. Прийшов племінник, подивився, каже, що це ти, дядьку, зліпив: очі, типу фари, вилуплені, як у стрекози, ще й рама. Думаю, е-е-е, ні! Треба знімати. Яка ж це стрекоза, це ж бізон! Так і з’явилася назва», – з усмішкою трішки сумбурно розповідає Іван.

Грошей йде небагато, бо все з підручних матеріалів. Раму взяв зі старого мотоцикла, бензобак поміняв на пункті здачі металобрухту. Відчистив, відремонтував, заварив дірки. Сам пошив сидіння з бахромою. Колеса – це камери, обвиті мішками. Раніше намотував транспортерні стрічки для зчеплення з ґрунтом, однак через постійний контакт з водою та морози узимку вони часто рвалися. Тому винахідник зметикував замінити старими пожежними рукавами. Гусениці отримав з розрізаних навпіл цупких пластикових труб. Ще один секретик – моторчик з інвалідного візка, зроблений як навісне обладнання до двигуна «Планета». У ньому є повітряне охолодження, стартер, реверс задньої і передньої передачі.

Не бізнес, а для душі

Іван осідлав свого снігохода. «Бізон» гучно заревів та впевнено рушив по розм’яклому польовому ґрунті. Та, схоже, таке випробування – дрібниці. Він плив по багнюці, мов катер по хвилях, не просідаючи та не зупиняючись ні на хвилю.

«Коли приїжджаю на своєму каракаті на байкерський зліт, усі починають оживати, вилазити зі своїх палаток, фотографуватися. Захід проходить на озері в Білокопитовому, тож демонструю, як машина пливе по воді. Це видовище викликає масу овацій. На свята виїжджаю на Павлівку, як кажуть, на людей подивитися і себе показати. Це зараз снігу немає, а торік дітей на санках поначіпляю. Вони літають за цим снігоходом. Навіть дорослі на лижах позаду чіпляються, як до водного катера. Люди стоять, дивляться», – завзято продовжує розповідь Іван, потираючи слухняного «Бізона».

Захоплюються цим винаходом не лише місцеві байкери та мисливці, а навіть іноземці. Якось приїздив швейцарець Штефан, який теж закоханий у таку техніку. Разом з Іваном майстрував у гаражі запчастини до його снігоходів та захоплювався роботою майстра з української глибинки.

«За п’ять років можу зробити лише один снігохід. Бо не влаштовую з цього бізнес. Я майструю чисто для себе, для душі. Катаюся на ньому, їжджу, полюю. А тоді відчуваю, що вже мені цього мало. Хочеться змайструвати щось краще, та й продаю мисливцям чи байкерам. Якось один друг каже: «Нащо воно тобі треба?» Відповідаю: це мій інтерес, моє життя, моя любов. Сподіваюся, знайду в Україні таких же любителів каракатів, однодумців, з якими можна буде організовувати змагання та зльоти, бо разом якось цікавіше».

nedelya.info

Поділитися в соціальних мережах