Глухівчанка розповіла історію одного ветерана, який після пекла війни адаптується до цивільного життя
Світлана Задорожна – глухівчанка, яка виклала змістовну історію своєї поїздки з Сум до столиці. Керманичем автівки виявився військовий, з яким у неї і зав`язалась розмова. Далі з перших вуст:
“Нещодавно їхала із Сум до Києва. Блаблакаром. Вибирав машину чоловік, домовлявся теж він. Вибрав класний новенький білий джип. Здавалося б, що ще може бути кращим?
В призначений час я підійшла до місця зустрічі з водієм. Речей було небагато, бо їхала сама, але все-таки водій запропонував закинути чемоданчик в багажник. Відкривши його, я побачила камуфляжну сумку, рюкзак і великий такий камуфляжний баул. Помилитися було складно, але таки спитала:
– Ви військовий?
– Так, – скромно і досить різко відповів молодий чоловік.
Знаючи, що не всі військові люблять, коли їм лізуть у душу з питаннями, вирішила помовчати…
Коли він заводив машину я помітила якусь дивність у його рухах… якось він заметушився…
“Здалося, – спершу подумала я, – чи поспішає?”…
Поїхали… Десь за Сумами, я звернула увагу на його блідість…
– Вам погано? Може зупинимося?
– Ні. Повірте, мені вже набагато краще… Просто коліно ниє… ВІД ПРОТЕЗУ… Він у мене нещодавно… ще натирає… А ще ми не зможемо швидко їхати, бо мені довелося змінити улюблену механіку на автомат… і машина нова… ще не освоїв… в таку далеку дорогу вирушив вперше після ампутації ноги… отож, пробачте…
Я трохи аж завмерла… Каюсь… від несподіванки, що їду зі справжнім військовим, який пізнав бій, війну, втрату ноги, ампутацію і зараз везе мене в Київ!!!
– Я не поспішаю. І я вам дякую за захист. Ми пишаємося вами! Я буду вашим штурманом.
Він посміхнувся.
– Так. Бо я на Київ сам не їздив ніколи…
– А де ви воювали?
– За 2 роки багато де… Ногу втратив на бахмутському напрямку… наступив на міну…
І далі 5 годин у машині поставали картини війни у найменших подробицях… Мабуть, хлопця ніхто не розпитував до цього чи він не хотів говорити раніше, а тут…
Його було не спинити… я відчувала, що йому край треба виговоритися… не просто розповісти, а виговорити все… про те, як забрали з дому, як проходила “учебка”, як потрапив у штурмовики, про всіх побратимів, про броніки, шоломи, автомати, їх різновиди, окопи, життя в окопах, сон, ночі без сну, життя без води… Про дзвінки рідних, в яких було різне, але так мало підтримки!!!
“Нащо ти пішов? Той і той сидить, а ти мене кинув? Воно тобі треба?”
Ви вірите, що є люди, які таке питають у людини, яка ВЖЕ ТАМ???
У мене місцями зникав дар мови… Я, філолог за освітою, часом не знала як реагувати…
Я була вухами… я слухала…
До Пирятина їхали 3 години…
Зупинилися.
– Ви будете каву? – спитала я. – Я пригощаю.
– Ви що! Ні. Кавою пригощу вас я… Щоправда після розмов зі мною вам певно заспокійливе треба)))
Чесно, він був правий… Але заспокійливого не було, а кава була…
Він приніс, сів поруч і каже:
– Можна я зніму протез? Вам не буде неприємно? Мені дуже він натирає. Незручно їхати.
– Ні, звісно. Треба було зняти раніше. Нащо терпіти?
– Я до машини звикав. Намагався зосередитися на дорозі…
Дивно.
Він був зосереджений на дорозі в Київ, а я їхала дорогами війни…
– Кава на зупинках найсмачніша в світі…
– Ну, це не так, – спробувала заперечити я. – Є багато чудових міст і місць з прекрасною кавою…
– Коли виходиш з бою і п’єш каву на першій українській зупинці, на якій можна її випити – вона безцінна…
– ……………………………………….
– Після кави з водою з калюжі будь-яка кава – подарунок небес…
– З водою з калюжі?
– Так. В нас є таблетки. Фільтри. Ми ними трохи ту воду очищуємо і робимо каву/чай…
– Завжди?
– Ні, звісно… Але коли ти не можеш вийти з оточення і в тебе вже ні їжі, ні води – ти п’єш воду з калюжі і мрієш про каву на заправці…
Він смакував свою каву…
Я не заважала…
Сіли. Поїхали далі.
– А скажіть як ви там харчувалися? Волонтери ж так стараються! І сухпайки є…
– Так. Волонтери дуже допомогали. Там, де можна їсти і куди можна взяти волонтерську їжу – ніхто не голодний… а в походах (ну, ви ж розумієте про що це), звісно, сухпайки… до речі, в пакетах ми ніколи не любили. Їжа там солона!!! Але є кава і чай! А ще є пайки в маленьких таких баночках! Там така смачна тушонка!!! Але немає кави і чаю… і чому так запаковано?
Я теж подумала: чому їжа солона??? Адже потім хочеться пити більше, а води катма!!! Чому каву і чай не кладуть в пайки з баночками? Шкода? Кому передати ці питання???
Ще розповідав саме про ту хвилину, коли відірвало ногу… він все пам’ятає… бачив як летіла нога з взуттям… як хлистала кров… як сам рятував себе, накладаючи турнікет… як побратими прибігли за ним, як тягли 5 км до машини, до своїх… як прощався з життям, а потім як хотів жити…
Потім про лікарню у Вінниці і найкращих лікарів тієї лікарні, про всіх хлопців без рук, ніг… про їхні приколи… про те як один одному піднімали настрій….
Про фантомні болі, про те як всю ніч чешеться мізинець, якого немає… чи як болить відрізана п’ятка…
Говорили про найбільше бажання і найважчий іспит нещодавно ампутованого – душ!!! Сходити військовому в душ без ноги і ще без протезу (бодай першого резинового!!!) – це завдання з сотнями зірочок в українських лікарнях!
А ще про те, що дружина називає “мій інвалід”… і йому це не подобається, але терпить… бо любить… бо двоє синів…
Про те, що не треба їх так називати і жаліти… що просто треба казати “люди, які бачили бій”, “люди, які знають точно, що таке війна”…
Що просто краще покласти руку на серце і кивнути… посміхнутись… і дивитись, як на рівного… але не відводити очей!
Говорили про протези. Тепер я точно знаю, чому одні отримують протези безкоштовно, а іншим ми маємо збирати гроші… які види протезів є… чому одні отримують виплати від держави на лікування, а інші ні…
А ще говорили про майбутнє. Про те, що він хоче знову робити дахи на будинках, мати свою бригаду робітників… Дарувати людям життя у новому домі. В Україні, звісно.
Хлопець їхав на списання. В Житомир.
Коли я виходила біля метро Харківська він був втомлений… але вдячний, що його вислухали…
А я в шоці досі від цієї зустрічі, розмови, від усіх жахів війни, реабілітації і т.д.
Я довго думала чи писати про це… але, мабуть, повинна!!!
Бо ж не маємо права забувати ні на мить, що робиться за декілька км від нас у нашій країні!!! І які хлопці, чоловіки живуть поруч з нами!!!
Треба уяснити усім, що таких зустрічей скоріш за все буде в нашому житті більше і саме НАМ треба бути до них готовим!“, – написала Світлана.
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ