«Оце ж приїхав, я й кажу: “Толік, ось же війна, сюди прийдуть воювати росіяни”. А він відповів: “Мам, ми сюди їх не пропустимо”. Він сподівався, що вони там їх приб’ють і все».

Із болем у голосі Марія Семерня згадує слова свого сина Анатолія, який боровся у війні проти росіян. Поки він бився з ворогом на фронті, не помітив, як його життя почала відбирати страшна хвороба. Історію Анатолія Семерні з Глухівщини, розказану його батьками, читайте далі.

Сільські поля змінив на окопи

Анатолій Семерня був звичайним сільським хлопцем, народився та виріс у Полошках на Глухівщині. Його життя було тісно пов’язане із землею – він працював трактористом.

«Воно вже розвалювалося. Переходило у Велетень, де він трохи й поробив, то на фермі, то зі скотом. А потім покинув і став різноробом. Поїздив трохи», – кажуть батьки воїна.

Після цього Анатолій присвятив себе домашньому господарству. Він став надійною опорою для своїх стареньких батьків – Петра та Марії. Допомагав їм у всіх справах.

«Ото на тракторі поїдемо з ним у ліс за дровами. Потім з соломою допомагав, із городами, картоплею», – кажуть батьки.

Повномасштабна війна безжально обірвала спокійне життя родини Семерні. У 2023 році на їхню адресу прийшла повістка. Анатолій без вагань зібрався та пішов до військкомату: «Нічого нам не сказав, одне тільки: “Піду воювати. Піду захищати Україну”. Сказав нам так і все», – пригадує мати Марія.

Анатолій ніколи не тримав у руках зброю. Він пройшов навчання у Житомирській області, а після став до лав 31-ї бригади. Воював на Донецькому напрямку. Батьки з сумом згадують, що син оберігав їх від зайвих хвилювань і майже нічого не розповідав про жахи війни.

«Ніхто нічого. Тоді письмо мені прислав Костя, так його звали. Ну це з його бригади. Я його питала, кажу: “Як Толік, мій син”. А він відповідає: “Бабо, добре”. Усе. Бо нічого більше мені не сказав. Все добре каже було».

Попри постійну небезпеку, Анатолій знаходив можливість підтримувати зв’язок зі своїми батьками.

«Кожен день телефонував. Як можна. Оце як на бойовому був, казав не телефонуйте. Каже: “Не можна, а то відстежать нас. Ви краще не дзвоніть. Я сам позвоню”. А як не дзвонить, то ходиш і сам не свій, плачеш», – ділиться мати.

Згодом здоров’я Анатолія почало непомітно погіршуватися. Він мужньо переносив нездужання, не бажаючи завдавати зайвого клопоту рідним. Коли ж біль став нестерпним і він змушений був звернутися до лікарів, ті приголомшили страшним діагнозом – рак стравоходу.

«Та ми не знали! Взагалі не знали! Він вже хворів, ймовірно там, і нічого нам не зізнавався. Ми коли в госпіталі з ним лежали, то він каже: “Мам, я ще місяць у такому стані воював”»,– зі сльозами на очах розповідають батьки.

Марія Михайлівна разом із сином у лікарні

Рідним Анатолій нічого не розповідав про свій стан. Мати дізналася про страшний діагноз лише тоді, коли приїхала провідати сина в лікарні у Дніпрі.

«А як я поїхала в Дніпро, мені одразу лікарі сказали, що в нього рак стравоходу. Сказали, що він жити не буде. Я коли приїхала додому, місця собі не знаходила. Потім його до Києва перевезли. Я й туди поїхала. А там лікарка теж саме сказала. А він все постійно каже: “Мамо, у мене нічого не болить, нічого”».

Коли Анатолія перевели в Сумську лікарню, мати відчула тривожний холод. Відстань до рідного дому скорочувалася, але разом із тим згасала й надія.

«А тоді як у Суми його перевезли, я його питаю: “Толік, чого тебе в Суми перевели?”. А він каже: “Мені сказали лікарі, ближче до дому”. Ну, я ж вже розуміла чому так, – каже мати та додає. – У Суми ж мене лікарка викликала, щоб я вже доглядала за ним, бо він лежачий був. Приїхала, а вона мені каже: “Знаєте, що, мамо? Син до кінця місяця не доживе”».

22 квітня 2024 року серце Анатолія зупинилося. Йому було лише 48.

«Хороший був, уважний. І змалку працьовитий. Завжди людям допомагав. Хто б не попросив – ніколи не відмовляв. Треба було покосити – йшов з косою. Старенькі бабусі просили допомогти на городі, чи траву для худоби скосити – завжди допомагав. Усім селом його поважали», – розповідають батьки.

Тепер Петро та Марія залишилися одні в своїй хаті. Анатолій за своє життя так і не створив сім’ї, а його рідні брати живуть в інших містах. Єдиним співрозмовником для стареньких батьків стала фотографія їхнього сина. Дивлячись на неї, вони розповідають Анатолію про свій день, про новини в селі та про події в країні, ніби він і досі поруч, їхній добрий і чуйний син, який віддав своє життя за мирне небо над Україною.