Історія лікарки із Сум, яка приймала пологи у жінок під канонаду обстрілів і близьких боїв
Ольга Бутенко – акушерка-гінекологиня із Сум. Вона приймала пологи у жінок, коли у місті точилися запеклі бої.
Її історію оприлюднив спільний проєкт Міністерства охорони здоров’я за підтримки ВООЗ та ЄС “Дякуємо серцем”.
Акушерське відділення обласного клінічного перинатального центру Сумської облради з перших днів війни було змушене адаптуватися до нових реалій. Співробітники медзакладу забили вікна, поставили щити та переобладнали палати на першому поверсі під операційні та пологові.
“Ми не бачили боїв, але все чули, з кожного вікна. Була злагоджена робота, важкі зміни і велика відповідальність за пацієнтів. Від пошуку хоч однієї ампули важливого препарату – до колясок для мам із дітьми, які не могли повернутися додому”, – згадує лікарка.
Суми не були під окупацією, проте росіяни оточили місто з перших днів війни, і виїхати звідти було дуже проблематично, каже Ольга. Пересуватися по місту також було небезпечно, тому деякі співробітники відділення не могли дістатися на роботу.
“Хтось виїхав і не зміг повернутися. Хтось не виходив на зміну, бо поряд із будинком точилися бої. Намагалися контактувати між собою, закривати зміни, мінятися. Та хочу сказати, що багато медиків-чоловіків відвезли свої родини у безпечне місце і повернулися у лікарню”, – розповідає акушерка-гінекологиня.
Одного разу й Ольга потрапила в епіцентр бойових дій. Не маючи можливості доїхати на роботу транспортом, жінка пішла через пів міста своїм ходом під “канонаду” обстрілів, гуркіту і близьких боїв. Тому невдовзі її родина переїхала ближче до лікарні.
За словами лікарки, нові реалії змусили її під час кожного чергування перераховувати не лише вагітних та породіль, але й співробітників. Ольга зізнається, що бути головною і відповідати за життя інших, коли за вікном чутні вибухи – було найскладніше.
“Що робити, якщо вибух? Куди дітей із реанімації? А якщо малеча на інтубації?
Я – просто жінка, хоч і лікарка. Ніколи не знала війни, не мала уявлення про бойові дії. А на своїй зміні була головною, мала ухвалювати рішення. Проводити евакуацію за тривоги, слідкувати, щоб дійсно перейшли у безпечне місце за двома стінами чи у підвал”, – розповідає лікарка.
У лікарні також були жінки із Охтирки та Конотопа з уже новонародженими дітьми, яким не було куди повертатися, каже Ольга. Мости та дороги з міста були перекриті. Медики “підключали” волонтерів та допомагали жінкам з одягом та колясками для дітей.
“Ми з ними місяць жили, були вже як рідні.
А одну вагітну дівчину з Тростянця вдалося вивезти вже після окупації. Весь цей час вона лежала вдома і була на зв’язку з лікарем. Організували транспорт, машину, бо дорога була побита. І перевезли її до нас. Тут вона і народила. На щастя, все добре закінчилося”, – каже акушерка-гінекологиня.
Складно було й через те, що Ольга переживала не лише за співробітників та пацієнток, але й за родину. Адже вдома на неї чекали чоловік та п’ятирічний син.
“Я не могла припинити думати і про них. Я така ж людина, як і всі навколо. Та якось витримали, пережили цей березень, згуртувались”, – згадує жінка.
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ