Історія Назара Семенини, який боронить кордони Сумщини
Назар Семенина — військовий, який боронить кордони Сумщини. Працював за кордоном, не мав військового досвіду, але з перших днів війни добровольцем пішов захищати країну. Нині тернополянин Назар Семенина відповідає за сержантський і солдатський склад 35-го окремого стрілецького батальйону 61-ї механізованої бригади.
З 2022 року спочатку простим водієм, потім керівником евакуаційної групи водіїв побував у найгарячіших точках фронту. Зараз виконує бойові завдання на Сумщині. Про перші дні війни необхідність освоювати військове мистецтво, щоб вижити та про плани на майбутнє, розповів в ефірі Українського радіо Суми.
– Перш ніж потрапити до вашого батальйону, де ви були до початку війни, ким ви працювали?
Ну, фактично водієм, я їздив на міжнародних автобусах, міжнародних рейсах з України в Італію, Іспанію, Мальту. Ну і працював останніх декілька років далекобійником.
– Тобто ви не мали до військової справи жодного відношення?
Жодного, я навіть не служив в армії.
– На 24 лютого 2022 ви були в Україні?
За два дні до цього я приїхав в Україну.
– У вас була можливість працювати далі, виїжджати за кордон. Чому прийняли рішення долучитися до війська?
Допоки формувався батальйон я їздив, ми вивозили людей автобусами, власники автобусів об’єдналися і допомагали вивозити в Італію, багато вивезли в Іспанію. Я був одним з водіїв, який мав можливість легко покидати Україну. І я ще шість разів її покидав і шість разів повертався. Не було бажання залишитися за кордоном, хотів захищати свою країну. Для цього прийшлося навіть жінку відправити за кордон, тому що вона б мені не дозволила.
– Як вона сприйняла?
Позитивно насправді.
– Дітки є у вас?
Так, є син 14 років і доньці – 5.
– Отже, про військо, як ви туди потрапили?
Коли формувався наш батальйон в Тернополі, там були знайомі, які допомогли, і мені ще прийшлося навіть домовлятися, щоб мене взяли. Відразу я потрапив на посаду водія, солдата, водія кулеметного взводу. Простий був водій, більше так скажу, водій без машини, навіть так.
– Були якісь навчання спочатку?
Ні. Не було. Не було жодних навчань. Після формування батальйону у Тернополі, нас відправили у Сумську область.
– Ви потрапили спочатку на Сумщину, були ще десь окрім нашого регіону?
Ми після Сумщини потрапили у Часів Яр, вийшли від Сєверодонецького каналу і дійшли до Кліщіївки, разом з п’ятою штурмовою, з 80. Ми заходили, так само штурмували Кліщіївку, після того нас перекинули в Борову, де ми стояли, Стельмахівка, Лозова. Нас дуже часто перекидали на різні села. Після чого ми попали на Куп’янський напрямок. Ми побували в найгарячіших точках, так я рахую. І це теж ще не кінець. І от знову ми на Сумщині. За декілька місяців тут ми трохи відновилися, нам додали людей і зараз ми вже разом з бригадою виконуємо на цьому напрямку бойові завдання.
– Що найголовніше, коли ти потрапляєш вперше на позицію, це місцевість вивчити, якось облаштуватися, що потрібно робити в першу чергу?
Закопатись. Відразу. Копати, моментально. Ви ще йдете, ви ще не прийшли, ви вже думаєте, як ви будете копати. Копати, копати, копати. Починаючи з позиції стрільби лежачи і вкопуватись, розкопуватись, накриватися. В загальному це починаємо з того, щоб для стрільби лежачи і накрити, закрити себе. Усіма підручними засобами, гілками, ну, неважливо чим, щоб ви були заховані від скидів і фпівішок (FPV-дронів), ви були максимально замасковані. А вже після того, як ви вже от вкопалися і хоча б маєте можливість, як мінімум, себе захистити, далі продовжувати розкопуватись і розширяти свої підходи. Ми бачили дуже багато різних позицій противника, різного виду і різного типу. Від лисячих нір до просто таких, де вони підлазили на животах, скажем так, да, до позиції, відпрацьовували, там же залишали зброю і відходили назад. Це все, коли ми планували навчання, ми брали до уваги.
– Як виникла думка взагалі навчатися?
З приєднанням до 61-ї роти у нас виникла можливість їздити навчатися за кордон. З нашого батальйону, при невеликій кількості, в нас сержантський склад поїхав і навчався у Великобританії. Це і стало поштовхом для навчання. Ми приїхали і ми реально зрозуміли, що в нас дуже низький рівень. Навіть при тому всьому, що ми от ніби багато пройшли, багато побачили, знову-таки в нас немає злагодженості і немає, як таких навичок. І наш комбат віддав розпорядження, починати, перш за все, з сержантського складу навчатися. І надалі, коли вже до нас приходили нові люди, ми вже мали хоча би мінімальний досвід і розуміння, і знов таки ми самі ж навчалися, самі ж і в себе. Ми створили таку програму, яка нам була необхідна, корисна.
– Чого ви навчаєтесь?
Ну, перш за все, от почнемо з тих же самих окопів, копати. Для прикладу, кожен викопує дуже великий окоп або велику бійницю. Це багато роботи, багато часу на це йде, а ефективності немає, тому що великий окоп – велика бійниця, її у два рази важче замаскувати. Ну і більше можливості, що туди прилетить. Солдати нові, які приходять, вони копають і вони кудись розкидають землю. До них одне питання: а навіщо ви розкидаєте землю? Чим вищий у вас брустер над окопом, тим нижче вам потрібно буде закопатися. Ложіть землю правильно. Це така ніби дрібниця, правильно? Але цієї дрібниці виявляється, теж потрібно навчати людей. Ми багато моделюємо ситуацій. Максимально те, що ми пройшли. У нас є дуже великий гіркий опит, в прямому сенсі того слова гіркий, де через елементарно неправильне розподілення людей на бойових позиціях, люди загинули. Тому що не було комунікації. Ви знаєте, що в противника дуже великі сили РЕБ і вони глушать дуже сильно зв’язок. Зв’язку, наприклад, на Харківському напрямку у нас не було. Ми раціями не користувалися. Ми працювали все суто по часу. Ось, і це все ми зараз відпрацьовуємо.
– Чи втомилися воювати за ці роки?
Все залежно від того, чим ви займаєтесь. Для прикладу, я кожен день працюю. Кожну ніч у мене є окреме завдання, які мені ставить мій командир батальйону, але я не сиджу довго в окопі. Я вважаю, що я не можу себе порівняти з піхотинцем, який є основою усієї війни. Штурмовик, піхотинець, солдат, просто одним словом солдат, чи командир відділення, цей самий сержант. Тому я не можу сказати, що я втомився. Вони втомились. Я ні. Єдине, що я так само мерзну, як вони і стараюся їм довезти те, що їм необхідне. Тому в порівнянні з ними, ні, я не втомився.
– Як, на вашу думку, вмотивувати людину піти і захищати країну?
Перш за все, щоб мотивувати людей, їм треба дати вибір. Дати вибір, бо дійсно є хороші спеціалісти, які не на своїх посадах. І для прикладу в нас прийшли, ну, давайте так, з ТЦК, це люди, які не власною волею прийшли. І серед них є багато людей, які мали хороші професії в цивільному житті. Є хороші механіки, є БПЛАшники, молоді пацани, які мають нахил до того. І всі вони зараз у нас, всі вони на своїх місцях і вони працюють. Тому для того, щоб їх мотивувати, я вважаю, перш за все, їм потрібно дати вибір. Зрештою, ви не забувайте, що є ще така річ, як знайомство, да? Наприклад, до мене прийшло багато моїх знайомих, водій евакуаційної машини. Він не хоче бути діловодом, він хоче бути водієм. Айтішник. Він знає комп’ютер, він вміє налаштовувати, він добре літає. І ми даємо їм цю можливість.
– Закінчиться війна. Ми переможемо, обов’язково. Як плануватимете своє життя? Про що мрієте?
Давайте так, я завжди кажу так, проблеми треба вирішувати в міру їх надходження.Тому що зараз дуже важко повернутись до цивільного життя. Більше, що я вам скажу, от якраз війна, вона дуже багато в людях відкрила хороших, позитивних якостей. І ті, хто себе знайшли на війні, я не знаю, як їм буде повертатися. Тут ми досягли якогось успіху свого роду. Ну, як буде далі, прийде цей час, будемо вирішувати.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ