“Переїхали, бо там почали бомбити”: Історія переселенців із Шалигинської громади
Родина Соп’яненків із села Ходине Шалигинської громади два роки тому була змушена покинути свій будинок. Їхнє село розташоване за кілометр від Курської області і нині майже стерте з поверхні землі. Наразі переселенці оселилися у селі Капустинці Роменського району. Там придбали житло, працевлаштувалися, тримають господарство і облаштовують своє нове помешкання. Про життя під обстрілами та допомогу від людей далі у сюжеті Суспільного.
Кабан Славко, пес Туман, кури та коти — це господарство переселенців з села Ходине Шосткинського району. Наталія Соп’яненко каже, переїхали з родиною два роки тому: “Переїхали сюди, бо там почали бомбити село. Ми жили за один кілометр. Заходили диверсанти до нас в ліси. Ліси великі і вони заходили. Люди стали боятися жити. І стали хто куди їхати. Сокири ставили у веранді, лопати, бо боялися. Мало чого, вночі прийдуть, у нас ліси великі, глухі”.
У селі, де жила родина Соп’яненків, залишилось чотири людини пенсійного віку, розповідає пані Наталія: “Світла немає там, води немає. Частина будинків розбиті, спалені. Кладовище розбили у нас там також. Загалом все били. Вертольоти російські залітали. Ми на городі стоїмо, а він залетів і махає нам. Люди злякалися біля магазину, попадали. Коли обстріляли все Ходине, убили мою двоюрідну сестру з сином. Диверсанти зайшли, а вони їхали в Шалигино до старшого сина на іменини. Їхало авто військових на перезміну до Глухова, вони спочатку в тій машині всіх військових убили, а Тамарка наша на мотоциклі їхала, потім їх теж в притул”.
Олександр — чоловік пані Наталії, працює трактористом у місцевому господарстві. Згадує про життя на прикордонні: “У нас чотири корови було, кінь, індики, качки, свині. Все тримали”.
Пані Наталія ділиться, нині обробляють 40 соток городу, господарюють та створюють затишок у власній оселі: “Коли до Києва не їжджу, готую. Борошно купуємо, печемо. Щось треба їсти, всього не купиш. Домашнє, воно завжди смачніше. Я наразі їжджу до Києва на заробітки вахтовим методом. 15 днів там, 15 днів вдома”.
За словами пані Наталії, коли родина переїхала, не мала достатньо необхідних речей, тож місцеві одразу прийшли на допомогу: “Село тут дуже гарне, люди чуйні. Нам відразу допомогли все, і килими давали, і їжу приносили. Сільська рада нам допомогла сильно. І на роботу нас тут взяв місцевий фермер. Люди також нам дали картоплю посадкову і на їжу. І моркву давали, і буряк столовий. І консервацію несли, як ми тільки переїхали сюди, люди все несли і посуд давали”.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ