Їхнє кохання зародилося біля ставу, куди Вікторія і Олександр прийшли відпочивати в один зі спекотних літніх днів. Вона навчалася на другому курсі медучилища, а він приїхав до Глухова здавати іспити після 11 класу.

«Вдруге ми зустрілися, коли Саша вступав до училища на електрогазозварювальника, – почала свою історію жінка. – На 18-річчя він подарував мені каблучку, наче заручився. Тож коли його забрали в армію, я чекала, їздила до нього на присягу. Служив у 95-ій десантно-штурмовій бригаді, у Житомирі».

Весілля молоді зіграли восени 2013 року. Їм батьки придбали будинок у Білопіллі. Вікторія на той час вже працювала фельдшером, а Олександр влаштувався на місцевий елеватор.

«21 лютого наступного року народився наш первісток Дмитро, – продовжує Вікторія. – Коли сину виповнилося п’ять місяців, Сашу мобілізували. Проте невдовзі відпустили через погане здоров’я. В дитинстві отримав травму хребта, затим далися взнаки стрибки з парашутом в армії… Якийсь час чоловік працював за спеціальністю в Києві, але проблеми зі спиною не дозволили йому продовжити роботу. У серпні 2021 року переніс операцію та ледь встиг трохи відновити сили, як почалася велика війна.

Саша рвався на фронт з першого дня. Проте Білопілля опинилося в такому собі оточенні – фронт пішов далеко попереду, а в нас не діяли ні влада, ні військкомат. Тож чоловіки об’єдналися і почали самі контролювати ситуацію в місті, стежити за порядком, чергувати вночі на вулицях. А коли в Білопілля прийшли наші військові, одразу пішов в ТЦК та записався добровольцем. Нас поставив перед фактом, що йде воювати».

17 квітня 2022 року Олександр вже був у своєму 211-му батальйоні, який сформували на Сумщині. Як і в армії, служив солдатом-кулеметником. Спочатку проходив навчання на рідній Сумщині, затим там же виконував поставлені завдання. У липні ми обвінчалися, а в жовтні вперше вирушив на Донеччину. За день до того, як мав відправлятися на фронт, Вікторія повідомила коханому, що чекає на другу дитину.

Олександр Степаненко воював поблизу Майорського, Торецька, селища Нью-Йорк… А в лютому 2023-го потрапив до лікарні із пневмонією. Згодом у Чернівцях переніс складну операцію із видалення частини легені.

«Пів року чоловікові дали на реабілітацію, – продовжує дружина. – 27 травня народилася наша донечка Карина. Він дуже чекав на неї, сам обрав їй ім’я. Натішитися не міг нею. Після того як трохи відновився, знову вирушив у свою частину. Сашу перевели на посаду водія при штабі. Служив на Чернігівщині, на Сумщині. Наприкінці 2023 року вчергове потрапив у лікарню – зламав ногу. А вже в лютому 2024 року вдруге поїхав на Донеччину. Його завданням було вивозити з поля бою поранених та загиблих, доставляти на передову необхідні вантажі. Він дуже хвилювався і відчував відповідальність за цю свою роботу. Казав, що рідні мають поховати своїх братів, синів, батьків…»

За словами Вікторії, у березні того ж року батальйон, в якому служив Олександр, дуже обстріляли. Тож усіх вивели на Київщину, в район Чорнобильської зони, на відновлення. Через погане здоров’я чоловіка відправили на ВЛК, бо мав посттравматичний синдром, пережив не одну контузію – погано чув. Проте його визнали придатним та знову відправили служити. Хоча на папері й змінили йому вид діяльності, проте він продовжував виконувати попередні обов’язки водія.

«Треба їхати витягати хлопців. Там швидко. Я заберу і повернуся», – повідомив дружині Олександр Степаненко.

«Поки Саша проходив ВЛК, його хлопців перекинули на Курський напрямок, – пригадує Вікторія. – Тож у листопаді минулого року і він вирушив туди. Весь цей час ми з дітьми чекали на нього вдома. Бувало, у відрядженні на кілька хвилин чи годину приїжджав, щоб помитися, змінити одяг чи взяти харчів, поїсти… Лише раз, коли в Білопіллі було особливо гучно, ми на кілька тижнів виїжджали в сусідній район, де батьки придбали будинок».

Українські бійці чекали на погану погоду, щоб їхати на Курщину. І 1 березня цього року нарешті пішов сніг. Ввечері Олександр зателефонував дружині та попередив, що їде забирати хлопців, що не буде на зв’язку… Це було близько 17.00. А через кілька годин його не стало.

«Тієї ночі я так і не змогла заснути. Дуже тривожно було на душі. Таким сумним, невеселим був його голос… Через кілька діб очікування я почала телефонувати на всі номери, які тільки могла знайти. Він сам мені ніколи ніяких не давав, мовляв, не потрібні вони мені. Врешті мені зателефонував військовий комісар та запитав, де я. Приїхав додому та повідомив… Але ще з самого початку моє серце вже все зрозуміло. Проте мозок відмовлявся прийняти найгірше…» – не може стримати сліз дружина.

Оскільки Вікторія має медичну освіту, настояла, щоб побачити тіло у морзі. Вона одразу впізнала коханого, адже знала кожен шрам на його тілі, рідні руки… Як потім дізналася від побратимів, Саша їхав сам. Оскільки мав проблеми зі слухом, не почув наближення ворожого дрона. А він залетів у саму кабіну, дуже пошкодивши голову…

Поховали Героя у рідному Білопіллі. Того дня прощальна церемонія проходила під звуки вибухів поблизу міста.

До свого 31-го дня народження Олександр Степаненко не дожив буквально місяць.

Сімейна газета

Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ

Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ

Поділитися в соціальних мережах