Історія сім’ї Миколи Чеботарьова, яка вже 9 місяців чекає на його повернення з полону
Мешканець Сумщини Микола Чеботарьов – батько п’ятьох дітей, потрапив у засідку російських військових наприкінці лютого на Донеччині. Вже дев’ятий місяць чоловік у полоні. За час полону родина отримала два листи від нього. Його 85-тирічна матір не знає, де її найменший син, а бранець не знає, що нещодавно став дідусем. Історія сім’ї, яка чекає на військовополоненого, – далі.
Микола Чеботарьов – шоста дитина в родині, найменша. Чоловік має чотирьох старших сестер та брата. Жінки переглядають дитячі фото та не можуть стримати сліз, бо їх брат у полоні дев’ятий місяць.
“Гляну, бо я ж його нянчила з пелюшок. Він у мене виріс на руках. А тепер хто знає, де він, що він?”, — ділиться сестра полоненого Світлана Цілюрик.
Сестра Наталія бачила брата востаннє влітку 2021 року: “Він у Донецьку воював із 2019 року, а востаннє бачила, коли він мав відпустку. Коли він прийшов у відпустку – то був останній раз і то ми мимохідь зустрілися, бо його відпустили лиш на три дні. Я думаю, числа 28-го (лютого — ред.) його взяли у полон. Там російська сторона виставляла відео, як брали полонених. Він у Волновасі був і там його полонили. Після того ми нічого про нього не знаємо”.
Відео, де в одному з бранців сестри впізнали свого брата Миколу, не збереглося. Російська сторона його видалила.
“Точно він. Тоді виставляли ще, як він потрапив у полон, його першу фотографію. Він там ще більш-менш, а коли з’явилася друга світлина виставлена теж, то там від нього менше половини лишилося”, — розповідає сестра чоловіка Наталія Кривонос.
У листі дружині Микола підтверджує, що перебуває в полоні. Цю звістку родина отримала від Червоного Хреста. За словами рідних, це справді почерк Миколи Чеботарьова.
“Якщо той лист перевірений, то хто ж йому дасть написати, де він”, — говорить Світлана Цілюрик.
Востаннє голос Миколи його дружина чула 27 лютого: “Ми поговорили. Він вибачився переді мною чомусь, хоча я не знаю, за що. Сказав, що, напевно, ми більше не побачимося й більше нічого не сказав. Другого березня мені скинули відео, сестра моя. На ньому їх брали в полон. Там як лісосмуга наче, я не зрозуміла, їх там декілька чоловік було. Фотографії викладали, що він у полоні вже. З полоненими російська сторона викладала світлини, уперше – він був у флісці, у формі, а другого разу – у брудному, як на залізниці, такому незрозумілому, несвіжому вбранні. Він не голений, худий”, — розповідає Оксана Чеботарьова.
Розшук брата та чоловіка триває не один місяць поспіль.
Сестра Микола Чеботарьова Світлана говорить: “Сказали, що так, справді, є такий, але написано не Ніколай, а Ніколь Анатолійович. А коли викладали фотографію його, то теж було написано Чеботарьов Ніколь, хоч не Анатолійович, а просто Ніколь написано. Я їм про це сказала, та і рік народження співпав. Сказали чекати на відповідь, ми вам перетелефонуємо ще раз, але ніхто мені не перетелефонував”.
Дружина військовополоненого говорить, що зверталися у всі можливі інстанції: “Куди тільки не зверталися. Нещодавно був обмін, із 53-ої бригади там є хлопці, але його там немає. Кожного разу, як відбувається обмін, я за списками спостерігаю, дивлюся в інтернеті, що там. Але його там немає”.
Зверталася, щоби брат опинився у списках на обмін, найменша з чотирьох сестер – Людмила.
“Я розумію, наскільки йому там нелегко, по-перше. На скільки їх там катують. Коли мені надіслали відео, то я була в шоці. Їх вісім чоловік стояло. Стояв брат позаду. Цих передніх змушували говорити: “Слава великій Росії”. Хлопці говорили. Брат стояв позаду, опустив голову, руки були за спиною, а він і слова не промовив”, — розповідає сестра Людмила Москаленко.
Попросив пробачення телефоном Микола й у Людмили:”Кажу: Коль, за що? – Та за все, за всі негаразди, які були між нами. – Кажу: Коль, усе буде добре. – Ні, Лю, не буде. Ми йдемо у пекло. Ми з ним говорили, і пропав зв’язок. А потім я набирала і виявилося, що його телефон був забраний ополченцем з Алчевська – Олександром, який почав лазити його телефоном і почав від свого імені щось писати, щось намагатися виставити – фотокартки брата. То я написала одразу йому, що це не мій брат, бо я знаю свого брата”.
Другий лист від полоненого зберігається у Людмили: “Отакі конверти вкладаються. І оце підписано було, я сподіваюся, що це не останнє. Я маю надію, що це крайнє, ми скоро його побачимо вдома”.
Щоб уберегти 85-тирічну матір Миколи Чеботарьова, її доньки та невістка приховують від неньки правду про сина: “Ми кажемо, що він воює, захищає. Невістка приїжджає, то вона в неї запитує здебільшого, а вона її заспокоює і говорить, що все нормально, бо людина старенька, як ми їй пояснимо. Як? У нас на серці камінь, що ми її обдурюємо. Не дай Бог чого, ще й мамка, де дінеться і не знатиме, що з ним, чи він живий, чи ні?”
“Мені доводиться брехати. Вона говорить: “Набери мені Кольку, він же Оксані дзвоне з якогось номера, так набери той номер. Я хочу його побачити”. Мені доводиться говорити, що він із різних телефонів набирає Оксані”, — зізнається Людмила Москаленко.
До повномасштабного вторгнення Росії в Україну сім’я Чеботарьових жила в селі Лукашівка. Через російські обстріли переїхали до центру громади — Великої Писарівки. Уся родина чекає на повернення Миколи Чеботарьова додому.
“Щоб ми його побачили, хай який він не худий буде, побитий, ранений, але щоб він повернувся додому, до сім’ї, до своїх діточок, у своє гніздо. У нього ще троє діточок неповнолітніх, які дуже сумують. Найменша Ніка плаче, бо дуже хоче тата побачити. Останнього разу, як він приїжджав, то купив їй м’яку іграшку – то вона її з рук не випускає. З нею спить”, — діляться сестри.
Читайте нас також в ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ