Два роки тому такий шлях для себе обрала уродженка Глухівщини Анна Ткаченко. Дівчина родом з с.Обложки, виховувалася в багатодітній родині. Свого часу Аня закінчила Полошківський НВК, кожного дня долаючи кілометри відстані до учбового закладу. Окрім поглинання основних дисциплін, дівчина мала хист до музики, тому опановувала фольклор у Глухівській школі мистецтв, де грала на фортепіано і ходила на вокал. Вона часто виступала на пісенних конкурсах, виборюючи призові місця. Однак вирішила, що її майбутнім фахом стане допомога людям, тож пошла вчитися на медсестру.

Маяком у визначенні подальшого доленосного шляху для неї стала мама, яка працювала сільським фельдшером.

Дівчина з червоним дипломом закінчила медколедж ХНМУ у Харкові. Потім вступала на медичний факультет ХНУ імені В.Н.Каразіна. Тоді вона й гадки не мала, що колись буде випробовувати отримані знання на лінії фронту.

“В університеті було складніше, бо на 5 курсі разом з навчанням працювала в приймальному відділенні 7-ї лікарні неврології медсестрою більше року”, – розповідає Аня.

До того ж, в цьому році Анна одночасно зі службою закінчує інтернатуру “Акушерство і гінекологія”.

“Акушерство – це моє, я дуже люблю свою професію і радію тому, що можу бути присутньою під час народження нового життя. Пам`ятаю перші пологи, коли народився хлопчик. Тоді відчуття були двоякі, бо це було щось нове, адже теорія і практика – різні речі. Були емоції радості і знаєте, якесь тепло всередині, що я змогла допомогти жінці народити дитину, бо пологи не були легкими. Втім, ми впорались. Але зараз я більше потрібна на фронті своїм хлопцям”

Як вирішила бути бойовою медикинею на фронті

Відважна дівчина слідом за чоловіком вдягнула однострій і пішла служити в армію. Її позивний “Ластівка”. За словами Ані, таке псевдо – не випадковий вибір, адже ластівка уособлює спрагу духовного життя та воскресіння. Їй притаманні головні цінності українського народу, що символізують бажання жити в свободі, безпеці та процвітанні. Пташка оберігає оселю від нечистої сили. Аня говорить, що є оберегом для свого батальйону, бо окутує воїнів ласкою і турботою.

“Я служу в Національній Гвардії України на посаді начальника медичного пункту батальйону, до цього рік була сан інструктором роти. Після навчання пішла на інтернатуру у м. Слов’янськ, де на той час служив в армії мій чоловік.

Зараз я можу сказати, що без вихідних і нормального сну досить важкувато, хоча і звикла. Але іноді через втому дуже сильно хочеться відпочити і виспатись”.

До обов’язків бойового медика входить надання допомоги побратимам, зокрема у воєнно-польових умовах. Ластівка особисто брала участь в евакуації поранених з різноманітними травмами…Звісно, її робота, зараз не передбачає якихось піднесених моментів, бо вона сприймає чужу біль, як свою власну. Але в пам’яті частіше закарбовуються миті, коли люди дякують за врятоване життя. Їхні погляди, їхні очі назавжди залишаються в серці!

“У нас кваліфікована медична допомога, де рятуємо не тільки на місці, а ще й займаємося евакуацією поранених на “нулі”. Встигаємо всюди, а я це все організовую і контролюю. Ну а під час евакуації там буває різне. Найтяжче було надавати допомогу своїм медикам, які потрапили під обстріл. Дякувати Богу, обійшлося тільки контузіями і забоями, бо це мої хлопці і дівчата… можна сказати – це мої діти, моя сім’я.

Я у цьому “варюся” вже 2 роки. Для когось це морально складно, а для мене стало буденністю. Іноді навіть страшно від того, що я можу робити такі речі, але це вже констатація факту. Згадується обстріл Слов’янська, коли кожна хвилина зволікання могла обернутися непоправними наслідками – ти одягаєш броню і каску, береш рюкзак і несешся під звуки вибухів надавати допомогу пораненому побратиму, якому осколок пробив стегно і залишився в нозі. Війна диктує свої виклики, які треба долати попри обставини.

Моя задача здається найтяжчою, бо мало хто витримує – вивозити тіла загиблих і проводити огляд в морзі. Буває боляче. Особливо, коли втрачала друзів… але збирала себе в кулак і працювала навіть тоді, коли чоловіка поранили. Я плакала, поки ніхто не бачив, потім витирала сльози і йшла далі нести свою міссію. Так має бути, бо тут мій чоловік, мої друзі, мої побратими. Якщо піду – нікому буде подбати про них.”

Глухів назавжди в серці

“Глухів та Обложки завжди будуть для мене рідним домом – там я народилась і жила до 17 років, там могила моєї бабусічки, смерть якої досі болить мені. Глухів – це місто найкращих людей, місто молоді, унікальної архитектури і гарних парків. Це, от знаєте, невід’ємна частинка мого дитинства і життя. Тому в пам’яті тільки гарні емоції і відчуття. Я дуже пишаюсь тим, що родом з Глухова – гетьманської столиці. Це надихало мене у навчанні і житті, що я маю бути такою ж сильною і легендарною як моє місто!”, – підсумовує Анна Ткаченко.