З чим у вас асоціюється свобода ? Відчуття свободи, каже сум’янка Зоя Глєбова, це коли їдеш за кермом й перед тобою все місто. 43 роки Зоя Андріївна прокидалась для того, щоб сісти на водійське місце і возити містян. Як це, понад 40 років не зраджувати своїй справі та вірити у людей – жінка розповіла Суспільному.

Січень. Ранок. Ми зустрічаємося у рідному депо Зої Глєбової.

“Не любила я їздити саме взимку, бо проводи замерзали. Треба було виходити, якось їх розбивати”, – говорить Зоя Андріївна без дрібки сумнівів.

"Це відчуття свободи". Історія водійки з Сум, яка 43 роки кермувала тролейбусом

А ось відчуття свободи Зої Андріївні давала як раз весна. І попри те, що зустрілися взимку, жінка тепло згадує весну.

“Все пробуджується. З базару їду – там зупинка. І ви знаєте, оце дивлюсь на березки, як вони розпускаються…”, – згадує колишня водійка.

До того як сісти за кермо тролейбуса, жінка працювала на заводі Фрунзе. За збігом обставин побачила оголошення про курси водіїв і спробувала. Спочатку було навчання у Харкові, а ось потрапити на стажування було не так просто.

“Не хотіли брати, казали: “Мала”. Я так плакала, ой не можу…”, – пригадує Зоя Андріївна.

Проте жінка успішно пройшла стажування і здобула перший досвід водіння, теж у Харкові.

“В Харкові по трасі заводів-гігантів їздила – сьомий маршрут пам’ятаю. А потім повернулись у Суми й нам одразу учнів дали. І моїм стажером звісно був мій чоловік. Знаєш, був такий шустрий. До того стажувала ще одного, але той виявився меланхолійним, спокійним”, – згадує Зоя Глєбова.

– Не важко було вчити свого чоловіка ?

– Ніскілечки.

Так Зоя Глєбова разом зі своїм чоловіком Павлом почали працювати на одному тролейбусі. Жінка з теплом згадує – одне одного підтримували.

“Мені найважче було рано прокидатися. Тим паче як у нас з Пашею дітки народились. Бували такі моменти, коли казала, що не піду на роботу. Так він відпрацювавши свою зміну, йшов мене заміняти. Уявіть, закінчував працювати о другій ночі, а прокидався о четвертій ранку. У мене ж тоді совість пробуждалась, брала сина на руки і йшла міняти Пашу”, – пояснює Зоя Андріївна.

За понад 40 років роботи зустрічала різних пасажирів, каже Зоя Глєбова. На запитання, чи були суперечки з пасажирами, спокійно додає – вона людина не скандальна.

“Пам’ятаю одну жінку, вона щось підійшла до мене невдоволено, а я просто приложила руку до серця і поїхала. Взагалі мало було таких скандальних пасажирів. Але як їздили на “Хімпром”, то бувало, люди ледь тролейбуси не перевертали – так багато пасажирів всередину набивалось”, – пояснює Зоя Андріївна.

Попри це, Зоя Андріївна пригадує і вдячність пасажирів.

“Конверт дивлюсь лежить, мені ж цікаво. Читаю, з якоїсь сільської ради. Відкрила, а там запрошення для молодят. Раніше по цих запрошеннях можна було купити обручки. Я подивилась адресу і написала у сільраду про знахідку. І згодом ці молодята прийшли й принесли мені торт на зупинку”, – усміхається колишня водійка.

Дорослі син та донька Зої Глєбової присвятили себе іншим справам, ніж батьки. Проте у дитинстві любили їздити тролейбусом, особливо дочка.

“Просиналась о шостій ранку, йшла зі мною на роботу і сиділа поряд. Це не можна було, а вона і двері відчиняла, ледь не оголошувала зупинки пасажирам. Дуже донька любила, їй тоді було років 6 або 7”, – пригадує Зоя Глєбова.

Були думки звільнитися, каже Зоя Глєбова. Про те, що її зупинило, пояснює: “Колись прихожу і кажу: “Все, я вже видохлась, не хочу робить”. Я думаю, піду ж пошукаю роботу. Прочитала про вакансію кресляра. Зайшла всередину – шестеро дівчат сидять і все щось креслять. А там така кімнатка, наче як 3 на 3. І ви знаєте, на мене як пішли оці стіни… Тролейбусом як їдеш, так простор відчуваєш”.

Так Зоя Андріївна вирішила не покидати роботу.

“Кожен день щось нове. Це відчуття свободи”

Окрім роботи колишня водійка займалась і спортом, а зараз багато ходить та вишиває: “Вже не бігаю, але ще раніше займалась парашутним спортом”.

Колишня водійка говорить, спочатку після звільнення сумувала за роботою. Каже, бувши вдома, за звуком з вулиці могла зрозуміти маршрут тролейбуса.

Частина спогадів про колишню роботу зберігається у музеї “Електроавтотрансу”. Там серед усього є посвідчення водіїв та архівні фото. Серед них – світлина Зої Глєбової, яку теж робили під час інтерв’ю кілька десятків років тому.