“Я до тата хочу!”: Історії двох родин, які чекають своїх чоловіків з полону
П’ятирічну дівчинку Катерину Ніколаєнко та молоду військовослужбовицю Оксану Лютенко із Сум об’єднало те, що вони чекають з російського полону своїх батьків. Обидві не бачили їх протягом місяців. Напередодні Дня батька, який в Україні щороку відзначають у третю неділю червня, родини полонених бійців вийшли на акцію, аби про тих, хто зараз у неволі – не забували. Рідні бійців розповіли, як чекають на чоловіків з полону.
Я до тата хочу, дуже до тата хочу, до тата!
Ці слова п’ятирічна Катерина повторює увесь час, її мама Євгенія каже: доньці поки не сказали, що її батько Микола Ніколаєнко потрапив у російський полон, дівчинка впевнена: татко – на роботі.
Дівчинка не бачила тата із дев’ятого грудня 2023 року – свій п’ятий день народження у лютому 24-го Катеринка зустрічала без батька.
Микола Ніколаєнко потрапив у полон разом зі своїм братом Павлом Ніколаєнком. Чоловіки, згадує Євгенія, завжди були разом – разом і пішли служити прикордонниками.
Вони брати-близнюки, їх не розділяли, навіть коли вони пішли по мобілізації, не чекали повісток. Вони пішли ще 26 лютого, вони були добровольці у ДФТГ, вони служили вони півтора роки і потрапили в полон.
З того часу від чоловіків родина Ніколаєнків не має жодної звістки.
Я дуже хочу, щоб вони повернулися додому. Мені дуже важко, — сказала мама полонених братів.
Напередодні Дня батька, який в Україні відзначається у третю неділю червня, рідні полонених бійців вийшли на акцію, аби про тих, хто перебуває в неволі – не забували. В руках матері Павла та Миколи – плакат із проханням повернути її синів. На фотографіях маленька Катя впізнає батька:
На свій шостий день народження дівчинка, говорить, хоче покататися на справжньому поні, а ще, говорить, чекає на:
Папу. І дядю Пашу.
Чекає на свого полоненого батька та його побратимів і сумчанка Оксана Лютенко. У полон, говорить, разом із її батьком, у перший день повномасштабної війни потрапили 26 військових. Нині в неволі залишаються семеро.
Батько Оксани – Володимир Лютенко – до полону підтримував фізичну форму, займався спортом. Нині, говорить Оксана, вона не знає, чи він взагалі живий. Силу духу, додає, не втратила, натомість – пішла служити у Збройні Сили.
Дівчина називає себе “сталевою”, бо за понад два роки війни навчилася бути сильною.
Знаєте, ми вже не є отими тендітними жінками, всі, хто чоловіків чекає. Я не знаю, чи є якась ще нервова система в нас. Мабуть, найгірше те, що ми вже емоцій ніяких не відчуваємо. Сказати, що не надіємося – ні, це невірно. Ми дуже чекаємо, але дуже сумно, що хлопці наші дуже рідко попадають в ті обміни. Дуже хочеться, щоб вони повернулися додому якомога швидше.
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ