Діяльність заводу «Художній керамік» була визначальною для розвитку опішненського гончарного виробництва другої половини ХХ століття. Цей потужний промисловий велетень визначив життєві долі сотень місцевих майстрів: у стінах заводу були здобуті знання й уміння, розкрився творчий талант, минули десятиліття відданої праці, зросли учні, прийшли визнання й пошанування державою. Поклик глини звав до Опішного й митців з інших куточків України. Саме так склалася й доля художника-кераміста Розалії Чабаненко.

Майстриня народилася 11 грудня 1937 року в Дніпропетровську. За прикладом рідних здобула технічну освіту, опанувала кілька робітничих та інженерних професій, однак бажання власної творчості непокірно бунтувало. Невдала спроба вступити на навчання до Санкт-Петербурга компенсувалася здобуттям вагомих художніх навичок для навчання в Харківському художньо-промисловому інституті. Вибір працевлаштування для творчого розвитку впав на Опішне: сюди, разом із чоловіком, Розалія Трохимівна переїхала 1973 року. Добрі порадники – подружжя Гаврило та Явдоха Пошивайли, а також перші вчителі – гончарі Сергій Яценко, Іван Порохівник – посприяли розквіту самобутнього таланту гончарки. Твори Розалії Чабаненко постійно експонувалися на регіональних і національних виставках.

Працюючи творчим майстром у «Художньому кераміку», мисткиня викладала малюнок в училищі художніх промислів – філії Решетилівського середнього професійно-технічного училища № 28, що діяло на базі заводу, а також вела художню студію, де горнула до образотворчості обдаровану юнь. На початку 1990-х років Розалія Трохимівна виїхала до села Сонячне (Сумщина), проте не залишила мистецького наставництва, очоливши там об’єднання творчої молоді.

З того часу минуло понад 20 років… Й ось, уперше за цей час, майстриня завітала до Опішного на своє 80-ліття: до колиски гончарського таланту її повернули… глиняні вироби. Виготовлені за час роботив заводі, вони давно розійшлися світом, а на ювілей авторки зібралися в Опішному – 15 грудня 2017 року в Центрі розвитку духовної культури відбувся вернісаж виставки робіт Розалії Чабаненко «Палітра любові», яка представила творчу спадщину мисткині з колекцій Національного музею-заповідника українського гончарства, Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського, Національного музею-заповідника Миколи Гоголя, Державної спеціалізованої художньої школи-інтернату І-ІІІ ступенів «Колегіум мистецтв у Опішному» імені Василя Кричевського, а також із приватних збірок мешканців Опішного.

Кераміка Розалії Чабаненко стала своєрідним мистецьким феноменом. У руках майстрині народився неповторний світ гончарних форм і пластичних образів – героїв усної народної творчості й творів українських письменників, декоративної зооморфної скульптури, численних сюжетних композицій, серед яких найулюбленіша тема – Сорочинський ярмарок. Багата уява й особливе сприйняття навколишнього світу означили неповторну стильову манеру, яка через роки вирізняє її твори з-поміж інших.

…Цього дня майстриня гортала до щему пам’ятні сторінки життя в Опішному, побувавши в заводі, де працювала (нині в стінах виробничого цеху №1 «Художнього кераміку» – Музей мистецької родини Кричевських). Гостила й у Музеях-садибах гончарської родини Пошивайлів, Леоніда Сморжа, Олександри Селюченко, з якими була особисто знайома й товаришувала.

Ювілей майстрині став нагодою для унікальної зустрічі, на яку багато років чекали її колеги й учні. В особливо теплій і зворушливій атмосфері зринали численні спогади, нахлинали емоції й завмирало серце – радісно бачити Розалію Трохимівну такою, як і роки назад, чути її думки, «приперчені» особливим гумором.З посмішкою, вона ділилася своєю життєвою мудрістю – такою простою й водночас правдивою:

«Бороться и искать, найти – и… не задаваться!»;

«Ніщо не вічне, вічна тільки душа»;

«Бог одне дає, а інше забирає»;

«На вас надія – ви молоді. Задумайтесь, залиште щось після себе»;

«Нічого на той світ не забереш – віддавай потихеньку»;

«Не продавайте наші роботи, доки ми живемо, а там як буде…».

…Кожен спрагло шукав миті, аби поговорити з Розалією Трохимівною наодинці, нагадати про себе, розповісти про досягнуте й дякувати, дякувати, дякувати… Адже для багатьох ця людина сталане лише керівником художньої студії чи майстринею, що передала знання, а й мудрою порадницею, старшим товаришем – учителем життя…

Жанна Невкрита,

інформаційна служба

Національного музею-заповідника українського гончарства