У наш час мало хто знає, що таке прядка, бо бачили її хіба що в музеї. А Олена Козюля має цей унікальний старовинний верстат у себе вдома і вечорами пряде нитки з овечої шерсті та козиного пуху, а з них в’яже хустки, шкарпетки та одяг. Тож ми завітали в гості до майстрині, та самі спробували покрутити веретено.

Олена Козюля зараз на пенсії. Працювала вчителем, вихователем, методистом, 12 років завідувала садочком у селі Некрасовому. Розповідає, що 26 років тому сталася страшна трагедія, яка поділила її життя навпіл – загинув її 20-річний син. У той момент усе пішло шкереберть, невимовний біль втрати ятрив душу, опускалися руки. Жінка пішла з роботи, закрилася в собі, єдине, куди щодня вели її ноги, – це на могилу до сина. Хоч трішки рятувало від туги увесь цей час прядіння, вишивання та вибивання. Пізніше знайшлися люди, які підставили плече, запропонували вийти на роботу – в бухгалтерію, потім працювала у школі-інтернаті. Невдовзі вона стала заступником з господарської частини. І ще 17 років проробила там.
Старовинним технікам навчилася з дитинства, коли жила з мамою в селі на Ямпільщині. У молодості довелося все: худобу годувати, на городі працювати, навіть солому у скирти складати.

– Немає такої роботи, якої я б не вміла: і кошу, і в’яжу, і воджу машину. Ще вмію на баяні грати, та як син загинув – не можу брати інструменту до рук, – зізнається жінка. – А прясти навчилася від жінки в селі. Тоді мама купила мені стару прядку, я брала у сусідів, які тримали овець, вовну та й пряла нитки. З них уже в’язала. Був час, коли навіть довелося цим підзаробляти.

Пані Олена сіла за старовинний верстат та й давай проводити нам майстер-клас. Не віриться, що все це відбувається не десь у майстерні чи музеї, а просто у звичайній квартирі глухівської багатоповерхівки. Тільки дивуємося, як її руки вправно роблять свою роботу. Спочатку вовну потрібно перебрати, очистити від сміття та бубляхів. Тоді спеціальними щітками розчесати, щоб вона була пухнаста. Прядку слід підготувати, змастити салом, щоб колесо оберталося. Тоді завдяки ножній педалі воно починає рухатися та захвачує вовну. Виходить пряжа. Дві такі нитки сучуться. У деякі вироби, приміром, шкарпетки, додається ще й звичайна магазинна нитка. Так само прядеться і козячий пух, дуже легенький, ніжний на дотик. З нього зазвичай в’яжуть хустки.

– Цінність пухової хустки в тому, щоб вона була дуже легенькою та разом з тим теплою. Зараз усе частіше зустрічаю, що в такі вироби додають міцну нитку, яка робить їх важкою. А ми колись спеціально розпускали панчохи. Там нитки пружні, але дуже ніжні та легенькі, фарбували їх у сірий чи білий, під колір пуху, – ділиться майстриня.

Якщо вовну на Глухівщині можна знайти без проблем, то з козячим пухом не все так просто. Адже це має бути спеціальна порода кіз, у яких довга красива шерсть. Пані Олена зазвичай привозить пух з Кавказу, де живуть її подруги. До них раз на рік навідується, тоді і скупляє матеріал.

– Не знаю, чи зараз хтось займається цією справою на Глухівщині. Тим більше не впевнена, що користуються колишніми раритетними прядками. Та і я особливо нікому про своє захоплення не розповідаю, просто в’яжу шкарпетки, одяг, роздаю та й радію, що тепер моїм рідним буде тепло та затишно. Усе добре те, що робиться з любов’ю.

Цікаво, що саме 8 березня Олена Григорівна святкує свій 75-річний ювілей!

nedelya.info

Поділитися в соціальних мережах