Майстер лісу з Роменщини дивує виробами з дерева
Творчий тандем Станіслава й Ніни Кривогузів із Гаїв, що на Роменщині, тримається на підтримці. Вони перші критики й порадники один для одного, хоча й уподобали різні хобі: жінка — майстриня в техніці канзаші, а чоловік «дружить» із деревом. Але в обох є неперевершене бажання дарувати іншим красу, обоє вміють підмітити особливості рослинного і тваринного світу. Саме любов до всього сущого, мабуть, і надихає подружжя на створення справжнього дива.
— Моє «знайомство» з різьбленням по дереву розпочалося випадково. Якось після служби в армії відпочивали з друзями на природі. Тоді й трапилася мені малесенька дощечка з розетками — елементами геометричної різьби. Хто на ній практикувався, не знаю, але й досі зберігаю як пам’ять і зразок, що підштовхнув узяти в руки інструмент. Тоді самотужки виготовив зі скальпеля ножик і стамеску і почав пробувати хоча б повторити ті розетки. Поки набивав руку, то так захопився, що років зо п’ять вирізав таким орнаментом, наприклад, дошки для нарізання й декоративні тарелі, — розповідає Станіслав.
Говорить, аби виготовити таку таріль, потрібно склеїти докупи кілька дощечок, відшліфувати, зробити креслення на папері, а потім перенести його на заготовку й лише після цього братися за інструменти. Тож треба неабияк «товаришувати» з кресленням, інакше не матимеш бажаного результату. А в арсеналі «помічників» з’явився, зокрема, й електролобзик.
Не досягнеш бажаного і без наполегливості та прагнення вдосконалювати свою майстерність. Ці риси є в характері чоловіка, тому взявся опановувати прорізну різьбу. Вироби, виконані в такій техніці, ажурні й легкі.
Згодом перейшов на плоскорельєфне різьблення. Воно дозволяє створювати композиції із зображенням людей, тварин, птахів тощо. У роботі перевагу віддає липі, бо вона м’яка, легше ріжеться, має красиву структуру. Якщо її правильно відтінити лаком, то панно виглядають шикарно.
Можливо, комусь і здається, що нічого складного немає, але то тільки на перший погляд. Аби виріб викликав захоплення, не один вечір у майстерні допізна горітиме світло. І тільки тоді результат радуватиме око й не забаряться замовники.
А щоб листочок чи птах на панно виглядали, як справжні, потрібно бути залюбленим у природу. С. Кривогуз — саме такий. Певно, цьому сприяє і його робота в Роменському держлісгоспі, де чоловік трудиться майже 20 років. Зараз він — майстер лісу. І це не тільки професія, а і стан душі, бо з таким піднесенням про зелені легені планети і справу, яка стала невід’ємною частинкою життя, розповідати може не кожен.
Нині вироби Станіслава Кривогуза прикрашають оселі не тільки в Ромнах, а й у різних містах України. Слава про вправного різьбяра розходиться серед людей і забезпечує додаткову копійку до сімейного бюджету.
Так само, як і прикраси ручної роботи його дружини Ніни. Вона, вправна вишивальниця бісером і нитками, років три тому захопилася виготовленням квітів у техніці канзаші. Це такий вид японського рукоділля на основі складених клаптиків тканини. Перші її обручі, резиночки, заколки у племінниць і донечок друзів та родичів отримали загальне схвалення. Це додало наснаги жінці й неабияк надихнуло на створення нового та красивого.
— Найбільше полюбляю маки, волошки, ромашки. Але самі квіти не виглядатимуть ефектно без оздоблення. Тому декорую їх різними спеціальними, так би мовити, добавками: листочками, тичинками, гілочками. Тоді композиції стають об’ємними й набувають природного вигляду, — Ніна розкриває «секрети» своєї творчої майстерні.
Хоча, зізнається, її в прямому розумінні цього слова нема. Коли береться за роботу, то інструменти — ножиці, атласні й репсові стрічки, свічки тощо — розкладає на весь стіл. І тоді у вправних руках майстрині з’являються спершу нарізані заготовки, з них — пелюстки, потім — квіти і зрештою — готовий виріб, від якого перехоплює подих. Дівчатка в захваті, а їхні мами не ламають голови, де взяти прикрасу до дитячого свята чи нової сукенки.
— Замовлень вистачає, незважаючи на конкуренцію. Аби завжди залишатися затребуваною, постійно переглядаю відеоуроки, цікавлюся новинками і… працюю. Для цього небагато потрібно: терпіння, час і, головне, на мій погляд, — бажання. Бажання рухатися вперед, — переконана Ніна.
Якраз ця основна риса притаманна їм обом. Подружжя неодноразово запрошували продемонструвати свої вироби на Козацьку раду в Пустовійтівку, на Дні міста в Ромни, бо є чим похвалитися майстрам декоративно-вжиткового мистецтва. Не згасає надія, що потяг до творчості унаслідував і синок Іванко: береться за стамеску чи лобзик і пробує свої сили, хвалиться батько.
