Майже два місяці в облозі. Як село Великий Самбір зустріло повномасштабне вторгнення

З початком повномасштабного вторгнення село Великий Самбір на Конотопщині майже два місяці перебувало в облозі. Як росіяни приходили по гуманітарну допомогу, хто не пустив жителів села перекривати дорогу танкам, коли остання російська техніка залишила Великий Самбір — розповіла староста Антоніна Грищенко в ефірі Українського Радіо-Суми.
Що ви пам’ятаєте про початок повномасштабного вторгнення ?

Ми не вірили, у нас навіть і думки такої не було. І, навіть, коли по телевізору говорили, що можливий наступ, ми думали : “Та такого не може бути. З нами точно такого не може бути”. Того дня мені зателефонувала моя спеціалістка, це десь було близько сьомої ранку і каже: “У нас війна”. Я кажу: “Яка війна, що за війна?” Не хотілося у це вірити.

26 лютого у нас уже по селу пішли танки, техніка. А потім вони поставили свої пости на в’їзді та виїзді із села. І тоді це було так, як навіть уві сні не насниться.

Як це було ?

Було страшно. Танки гули, постійно їздили. У перші дні у нас працювали три магазини. Хліб завозили з хлібзаводів з Дубов’язівки та з Конотопа. Спершу вони їх пропускали, але чим далі, то були жорсткішими. Розстрілювали автівки. У мене дві дочки живуть у Конотопі. Приїхали сюди із зятями, думали, що тут буде безпечніше. І опинилися тут в ловушці, як то кажуть, бо танки йшли звідусіль. Через Малий Самбір, Шевченкове, В’язове. Спершу йшли лише вдень, багато техніки їхало. Виїдуть за наше село, вишикуються в один ряд перед Дептівкою відстріляють у бік Чернігівської області і їдуть назад. Чим далі, тим більше стріляли куди попало.

Газовий розподільник розстріляли, з Конотопа газовики швидко виїздили і ладнали, а особливо величезне дякую слід сказати нашим енергетикам. Ми майже не сиділи без світла, хоча вони розстрілювали постійно наші електрощитові. Як тільки зроблять, так вони і простріляють.

Далі почали стріляти по магазинах. Найпершим від пострілів згорів у людей сарай. Вони довго не пропускали пожежну машину, а потім господар оселі, де була пожежа, пішов до них і сказав, що якщо не пропустять машину, то від полум’я і їх пропускник згорить. Тоді тільки вони пропустили пожежну.

Одного дня на одній з вулиць села зірвався ворожий БТР. Така була вирва, що наступного дня туди провалився їхній ще один танк. Від цього вибуху повністю рознесло 6 осель. Але, на сьогодні, вони повністю відбудували свої оселі й живуть там.

Скільки техніки пройшло через ваше село?

Точно більше тисячі одиниць. Постійно не стояли, а безперестанку туди-сюди їздили. У нас був зв’язок з іншими селами. Як тільки виїздили з В’язового, то нам телефонували і казали коли виїхали та скільки одиниць техніки їде. Ми вже прораховували час за скільки вони мали б доїхати до нашого села. А тому, наприклад коли ми чекали на машину з хлібом, то мені телефонував Боярчук, це наш голова ОТГ і казав, що машина виїхала – проведіть її. І от ми знаємо, що їде хлібна машина, і їдуть танки, то ми повідомляли водієві хлібовоза, він ховався.

Наприклад, заїздив у село Шевченкове доки ворожа техніка проїде. Нам телефонують, що на дорозі чисто, ми телефонуємо водієві він і рушав далі. Отак от нам у село возили через день хліб. Дякуючи цьому, наші люди не сиділи без хліба.

У селі у нас магазин розстріляли, то місцева мешканка зголосилася продавати привезений хліб зі свого двору. Машина привозила хліб, жінка скидала його у мішки і ставила собі у веранду. Потім у проміжках, коли не їздила ворожа техніка, вона його продавала. Люди набирали хліб з розрахунком на два дні.

Одного разу люди прийшли по хліб, а тут нам телефонують, що їдуть танки, то усі біжимо, ховаємося. У центрі за будівлею магазину були кущі, то ми усі в ті кущі ховалися, і не тільки люди, а й машина з хлібом, якщо ще не дорозгружена була. Перестояли доки вони проїдуть і знову виходили. І так ми могли бігати разів і три й чотири.

Видача пенсії людям – це також окрема історія. Староста села Дебківське із їхнім заввідділу пошти та заввідділу пошти нашого села пробиралися між ворожої техніки. Танки стали більше ходити з В’язового по Шевченковому, а через Малий Самбір можна вже було іноді більш безпечно проїхати. Там, правда підірвали міст, але невеликою автівкою можна було проїхати.

Людей ціла купа, кущі просвічуються, бо це ж не літо. Гроші були дуже потрібні. Бо, навіть, того самого хліба купити – не працюють термінали. Потрібна готівка. А потім же ж ще треба зібрати гроші, щоб закупити цей хліб. І неодноразово, що я давала потрібну суму 5 чи 6 тисяч за необхідну кількість хліба. А потім, коли продадуть – віддали мені назад гроші.

Наскільки росіяни були жорсткі до самого населення?

Ходили по хатах, по вулицях. До декого їздили танком. До одних прийшли, вибили двері, а ці люди заможно жили, відкрили холодильник, а там усього повно. То вони усе й забрали. Також вибили двері в однієї старенької бабусі. Вона жила сама. Шукали їжу. Та у неї нічого й в самої не було.

Наші односельці якось одного разу позабирали якісь запчастини від танка. Так російські військові ходили по дворах – шукали їх. До одних зайшли на подвір’я, а у цих людей і свого заліза у дворі було багато, то росіяни повністю розстріляли цей будинок. Господарі ледве встигли вискочити з хати. А будинок згорів. Згорів сарай з худобою — кінь, свині. Корови не погоріли, але так злякалися, що їх довелося здати.

За весь час, що росіяни були у нашому селі, вони вбили двох людей — жінку та чоловіка. За те, що коли їхала колона, ті розмовляли по телефону. Правда ті, що стояли у селі постійно, їх було десь 19 чоловік, то вони нічого не робили, ставили лише розтяжки вночі, а ті, що їздили туди-сюди були жорсткими.

Колони техніки були настільки великі, що коли заїздила перша машина у село, то остання була далеко за межами села. Під кінець вони вже біснували, багато стріляли. Ми ховалися у погреба. Але зараз, як подумаю, то охоплює жах. Погріб взагалі не укриття. Нам було дуже страшно, ми не знали куди ховатися, тому бігли у погреба. Усі укриття у центрі села, але ж коли вони їхали, хто ж туди побіжить, усі ховалися у берега, поближче до лісу.

Навколо школи постійно стояли танки. Одного чоловіка вони забирали з собою. Але він так злякався, він був похилого віку, що й на сьогодні не прийшов до тями. Правда вони його відразу й випустили, бо бачили, що він їм нічого не розповість. Вони його випустили, він сів на лаку. А вони кажуть : “Діду, йди, ми тебе відпускаємо”. А чоловік відповів, що не може піти, не може піднятися, бо ноги відібрало. На сьогодні він дуже посунувся. Страх такий пережив.

suspilne.media