У Білопільській лікарні в палаті на трьох хворих – дві кисневі точки. Дихають по черзі
Так почав розмову про кількість хворих і можливість надати всім медичну допомогу головний лікар Білопільської лікарні Юрій Мартиненко.
– Я особисто щодня отримую кілька дзвінків: «Заберіть хворого в лікарню», «Переведіть на кисень», «Покладіть у кращу палату»… Я відповідаю: «Прийдіть самі і покажіть, на чиє місце покласти чи кого від’єднати від кисню…
Пік захворюваності на коронавірус на Білопільщині ще не наблизився, а лікарня вже переповнена. 1 квітня ми облаштували додаткові ліжка і заповнили їх за три години, – продовжує Юрій Мартиненко. – І якщо поставимо ще 20 ліжок, то за добу знову не вистачатиме місць. Дуже багато людей потребують госпіталізації, а можливості лікарні – обмежені. В принципі, поставити ліжка ми можемо і в коридорах, але медичного персоналу лікувати хворих не вистачає вже зараз. Тож про додаткові місця годі й говорити… Ми вже відкрили всі можливі відділення для лікування коронавірусних хворих. Торік у такий же період у квітні у нас був один хворий. І пам’ятаєте, як тоді всі береглись, носили дезинфектори, маски, рукавички, бахіли, мили під’їзди, поливали вулиці і робили багато й справді корисного і зайвого, як на мою думку. Згадайте: один хворий на місяць – і скільки було галасу!!!
Зараз на 75 ліжках лежить 77 хворих! Вдома лікується до трьохсот. І щось не чую криків та істерик: «Вірус. Небезпека. Біда!»
– Ми заспокоїлись чи пройшли так званий «поріг болю», тобто, як кажуть, «втомилися від проблеми»?
– Так, це помітно в суспільстві. Якщо і «втомилися» чи «все дістало», то тільки не нас. Лікарям якраз найкраще зрозуміло, що відбувається. Розуміють це і хворі, й їхні родичі. А всі інші якось відсторонилися від проблем лікарні й хвороби. Доводиться часто чути: «Та вже набридло слухати про той коронавірус, скільки можна, це все придумано навмисне». Це до того часу, поки родич чи він сам не потрапляє у лікарню. Тоді: «Біда! Рятуйте! І місце знаходьте. І щоб з киснем. І щоб лікар щогодини навідувався. І щоб все було зручно».
А уявіть, що медичній сестрі інфекційного відділення, яких у нас уже три, за зміну треба поставити до 50 крапельниць! І це в захисному костюмі. І не просто підключити голку, а й перевірити стан хворого, зробити уколи, інші призначення. Госпіталізовані хворі, кожен із великим ступенем тяжкості, мають і свій характер, і поводяться по-різному. Один вимагає, щоб йому цілодобово робили якісь процедури, сам собі щось призначає, бо надивився телевізор, наслухався родичів і знайомих. Інший навпаки – відмовляється вживати пігулки, не виконує призначення. Хтось плаче, хтось скаржиться… Крім фізичного навантаження, всі ми витримуємо і велике психологічне.
Зараз у трьох відділеннях працює фактично чотири бригади медиків. Нагадаю, що торік у вересні ми переобладнали в інфекційне відділення колишнє дитяче, бо два поверхи інфекційного заповнювалися дуже швидко. З березня цього року вимушені були перепрофілювати для лікування ковідних хворих терапевтичне відділення. Проблема в тому, що вхід у відділення, де лікуються інфіковані хворі, повинен бути окремий. Відкрили фактично пожежний вихід, який веде на четвертий поверх, відокремили рух хворих від місць загального користування і заходимо туди, в терапію, вже з вулиці.
– А що з лікарями?
– Мобілізували всіх лікарів для надання допомоги ковідним хворим: і терапевтів, і хірургів, і невропатологів. Цілодобово чергує анестезіолог. Не перебільшую: у нас відбувається справжня мобілізація. Ми знімаємо з чергувань у інших відділеннях медсестер, молодший персонал, і всіх – у інфекційне.
Відступати нікуди! Ми щодня відмовляємо в госпіталізації. Кладемо лише найважчих хворих, яким треба лікарський догляд. Більшість із них – кисневозалежні.
– Кисню вистачає?
– Недарма є прислів’я, в якому порівнюється важливість чогось із повітрям: «Якщо воно є, то його не помічаєш, а якщо немає, то помираєш…».
Це в прямому сенсі відчувають хворі, у яких падав рівень сатурації (вміст кисню в крові). При цьому вони задихаються і можуть померти. Їх рятує кисень, яким вони дихають через кисневі концентратори або напряму через киснепроводи.
Точок кисневого доступу у нас 15. Вони передбачені проєктом лікарні і є фактично у всіх відділеннях. Утім, до нинішньої епідемії активно цими точками не користувалися. Тож ми їх відремонтували, і зараз наявні використовуємо 24 на 7. У палатах із двома точками кисню стоїть три ліжка, і хворі дихають по черзі.
Балони з киснем мали в запасі завжди, були різні випадки і під час операцій, пологів тощо. Торік восени вже в період епідемії нам вистачало п’ять балонів на добу. Возили їх наповнювати киснем власними «швидкими». Пізніше просили ГАЗЕЛі у КП «Водоканал Білопілля» та КП «Житловик Білопілля». Зараз маємо 49 і возимо на заміну вантажним автомобілем і вдруге на день – машиною з лікарні, бо не вистачає! Купили ще шість кисневих концентраторів. І все одно є черга на «кисень». За власні кошти підводимо шість кисневих точок у терапію. Це – складні роботи, які має право виконувати лише ліцензована організація.
– Аби допомагало людям…
– Не завжди. Мали випадки, коли людина під кисневим апаратом лежала 10, 20 днів – і помирала. Хвороба страшна тим, що непередбачувана і не має стабільних ознак. У кожного протікає по-різному і дає непередбачувані ускладнення.
– Чи є випадки повторного захворювання?
– Є. І непоодинокі, в тому числі й серед медичних працівників. Скажу відверто: не вірте жодним прогнозам про те, як хворіють повторно. Часто доводиться чути: «Хто перший раз перехворів легко – другий раз теж легко перенесе». Або кажуть, що навпаки. Зі спостережень зазначу: повторна хвороба – це лотерея: можна перехворіти другий раз, можна і не інфікуватись. Можна перенести вдруге легко, а можна і не вижити… Треба пам’ятати одне залізне правило: краще не хворіти і робити все можливе, щоб не інфікуватися.
– А як бережуться медичні працівники?
– Як і всі люди. На роботі ми носимо захисні костюми, дотримуємося всіх правил гігієни. Але в повсякденному житті ніхто не застрахований від ураження. У нашій лікарні перехворіло 70 відсотків персоналу. Ви ж знаєте, від хвороби пішли з життя наші колеги. Хворіли і ми, і родини медичних працівників. Але це – наша робота і ми її виконуємо в міру сил і можливостей.
– Юрію Івановичу, я щось і не чую останні місяці про волонтерську допомогу закладу, про додаткове фінансування, про хоча б моральну підтримку. Восени так цілі флешмоби проходили: «Підтримай лікаря», «Подякуй лікарю». Всі писали-говорили про «янголів у білих халатах», збирали волонтерську допомогу…
– Люди до всього звикають. Торік, ми про це вже згадували, один-два випадки викликали у місті паніку. А зараз, як кажуть, «втомились» від коронавірусу, набридло слухати «страшилки»… Торік нам допомагали, ми отримували і гуманітарну допомогу, і волонтерську, і з бюджету. Також вибори наближались: партії та кандидати допомагали. Зараз – тиша. Ніхто навіть не пропонує чимось допомогти. Навіть кошти на оплату комунальних послуг виділяють невчасно. Навколо лікарні ми маємо до чотирьох гектарів землі: клумби, насадження, газони, дендропарк. І щороку наші працівники все це прибирали: білили, виносили сміття, саджали квіти, дерева, доглядали їх. Прибирали навіть територію до самого кладовища. Перед Новим роком ми скоротили штат до ста осіб. Але ніхто не запропонував нам допомогти прибрати цю величезну територію. Тож і доводиться працівникам розриватися між лікуванням хворих, увагою до них і прибиранням.
Це, загалом, дрібниці. Втім, із дрібниць складається робота нашого закладу в ці нелегкі часи. Приміром, нам треба замінити п’ять унітазів. Кошти беремо з тих, що отримали з НСЗУ, жодної копійки із місцевих бюджетів не отримали. Купили 61 новий матрац, бо п’ять разів його «прожариш» в автоклаві – і він фактично не придатний до використання. Зараз, як уже згадував, монтуємо шість точок доступу кисню в терапевтичне відділення.
Треба новий санітарний автомобіль, який ми фактично розбили, коли по двічі на день їздили за киснем та возили ПЛР-тести. До речі, з початку епідемії їх зробили понад п’ять тисяч. Проблем – дуже багато. Повернусь до того, що на сьогодні не маємо достатньо коштів навіть на оплату комунальних послуг. А натомість вже є подання до суду через несплату коштів КП «Водоканал Білопілля». Маємо судові позови через заборгованість теплопостачальникам. А хіба можна вимкнути тепло, коли стільки хворих у лікарні?
Зараз, постукаю по дереву, щоб не зурочити, в повному обсязі фінансуються медичні препарати, засоби тощо.
– Юрію Івановичу, чим першочергово можна допомогти лікарні?
– Не хворіти і зменшити кількість хворих, а отже навантаження на медпрацівників, бо наш колектив, без перебільшення, – «на межі». Звичайно, ми приймемо будь-яку допомогу: від захисних костюмів до допомоги в ремонті. Найперше, треба «закрити» всі першочергові платежі, зокрема комунальні, бо є позови в суд за несплату. А це все – час і кошти, які так потрібні для лікування. Головне – розуміння від усіх, що на межі життя і смерті може опинитися кожен, і краще до цієї межі не доходити. Бережіть себе, виконуйте всі вимоги карантину і будьте здорові!