“Ми жили, вважай, у погребі”: історія родини з п’ятьма дітьми, яка виїхала з прикордоння Сумщини
Світлана Фесенко із чоловіком і п`ятьма дітьми виїхали із села Тур’я на Сумщині, яке межує з Росією, до Угроїдів у грудні 2022 року. Останнє розташоване десь за сім кілометрів від РФ. Для того, щоб придбати житло, продали двох корів та коня. Покинувши свій будинок, облаштовуються на новому місці.
“Ми вже, вважай, жили у погребі, важко було. У нас маленька, їй 4 роки у цьому році виповнилось. Вона той рік весь у погребі просиділа.Чоловік, вважай, не спав, він вилазив на драбину, щоб видно було і обдивлявся посадки, тому що постійно стріляли стрілецькою зброєю. Боялися, щоб по вікнах нам не попало”, — розповідає багатодітна мати Наталія Фесенко.
Переїхали саме в Угроїди, розповідає Наталія, бо тут мешкають старші діти. Усього їх в родині 10, частина вже дорослі і живуть окремо. Із батьками залишається дві доньки та три сини. Щоб придбати будинок продали своїх двох корів та коня, розповідає Наталія. З собою забрали птицю, котів, своїх та сусідських собак, яких покинули люди. “Воно все міноване, тяжко було б пішки вести, не дай Бог обстріл, кінь би злякався, міг би в сторону побігти. Могли б без нічого залишитись. Жалко було господарства. Тут купили будинок, під виплату, корову взяли, барашиків брали собі. Потихеньку і тут обжилися”, — ділиться жінка.
Цього домашнього улюбленця, говорить Наталія, бережуть, бо він сина, який нині служить у війську: “Казав, можуть знову на нуль кинуть, переживаємо дуже. Ми його котика бережемо, за собою возимо”.
Влітку 2022 року родина тимчасово виїжджала з Тур’ї, але вирішили повернутися восени, коли достигла городина. У грудні 2022, коли обстріли почастішали, знову довелося тікати з рідного дому. “Страшно було, коли починається обстріл, послухаєш, відбомблять і їдеш. Або додому їдеш під обстрілами бігом-бігом. Діти кричать, дзвонять по телефону, що вже бомблять десь поруч. Ми їм кажемо: “Ховайтесь” і бігом. Їдеш, дуже страшно, всі молитви перечитаєш, які знаєш, щоб хоч вернутися додому і хоч тут, не дай Бог з дітьми нічого не случилось”, — згадує Наталія.
Нині у родині четверо школярів, найменшій донечці Жасмін — чотири роки. Рубіні — 16, навчається у 10 класі, онлайн. “Вночі стріляли, я навіть злякалась. Менші діти спали, там папа ходив слухав. — – Хотілося б виїхати, щоб рідних вивезти, бо тут страшно дуже сильно”, — говорить дівчина.
“Тут краще, не бахкають, тут і друзі є. Ви їхали повз них на вулиці. А так із школи я нікого не знаю. — Боїтесь коли обстрілюють? — Угу. — Хотілось би виїхати там де, не обстрілюють? — Не знаю, тут усі родичі, а далі виїжджати, усі родичі тут залишаться”, — розповідає тринадцятирічний Ренат. Хлопець показав малюнок свого будинку, який він відтворив вже на новому місці.
Єдине, чого не вистачає, каже Наталія, комп’ютера чи планшету, бо мають на всіх два гаджети, тож дітям доводиться виходити на уроки по черзі. Гуляти на вулиці їх далеко від хати не пускають і тут, тому що в будь-яку хвилину може початись обстріл.
“Он дитину вбило біля школи, ми боїмося, хай краще біля будинку. Вони самі знають, якщо гепають та ще, не дай Бог, близько, попереджають, хто кого бачить. Ось з Тур`ї тут теж живе сім’я через город і вони дружать між собою. І чиї рядом, того й ховають, ховаємо у погріб”, — говорить мати.
Речі з Тур`ї перевозили власними силами. Встигли забрали не все, каже Наталія. Хотіли б ще перевезти меблі та матеріали, які б тут знадобились для господарства.
Востаннє, каже батько родини Максим, вдома у Тур’ї були близько трьох місяців тому. Нині туди доїхати неможливо: “У нас хата, як раз на горі, там тракторна бригада, де вишка стояла. Ото як зірвали, більше туди ми і не їздили, раз намагалися проїхати, проводи обірвані. Все обірване, ми не ризикнули їхати. Речі позалишалися, меблі позалишалися”.
Зараз, говорить Наталія, мріють відновити господарство, таке як мали у власному будинку до повномасштабної війни. А там обробляли майже півсотні гектарів землі. Хочуть придбати корову, аби тільки не було обстрілів, які нині почастішали і в Угроїдах. “Якщо почнеться, не дай Бог, сильні обстріли, прийдеться знову щось-десь, але не знаю як. Сюди ми змогли хоч трошки господарство взяти, тих курей, меблі, всі свої речі, ми змогли все самі перевезти. А якщо знову кудись виїхати, це все кинути. Воно не легко давалося, це важко все”, — ділиться жінка.
Батько родини нині проходить медкомісію у військкоматі, хоче стати на захист України. Тож хлопці, каже Наталія, готуються допомагати мамі по господарству. “Я хочу, щоб мої діти всі живі залишились, мені так страшно, я боюся, коли б’ють наших хлопців. Це дуже страшно, я так хочу, щоб всі додому живі повернулись, більш нічого не хочу”, — говорить жінка.
Читайте нас також у ТЕЛЕГРАМ
Читайте нас також в ІНСТАГРАМ