Місце без дітей і без зв’язку: як живуть люди в Великій Писарівці

18:15 / 26 грудня 2024

До обіду вулиці Великої Писарівки – майже порожні. Біля кошика для пластикового сміття зустрічаємо пана Олександра. Попри те, що зранку селище вже обстріляла російська армія, говорить чоловік, вийшов в центр. Він сортує сміття та додає: жаль, що тепер його забирають не регулярно, як було раніше. Залишати рідне селище з дружиною не хочуть.

До повномасштабного вторгнення у Великій Писарівці мешкали близько чотирьох з половиною тисяч людей. Як нині живуть у селищі – місцеві розповіли Суспільному.

“Це моя Батьківщина. Мої пращури тут жили. Я нікуди не поїду. Ховаються всі, боїмося всі. Живемо. Діти виїхали. Жінка…”, – каже місцевий житель Олександр.

Нині в Великій Писарівці залишаються 1350 людей, розповідає секретар селищної ради. Серед них – жодної дитини, всіх евакуювали. Останнім часом, говорить, місцеві мешканці почали повертатися.

Місце без дітей і без зв’язку: як живуть люди в Великій Писарівці

“Ми зараз працюємо над тим, щоб можна було їх забезпечити гуманітарною допомогою, відбудовою домогосподарств. Основна причина, по якій повертаються, щоб зберігати свої домогосподарства в осінньо-зимовий період. І інше, мабуть, недостатньо людям допомоги надають, щоб вони знайшли собі житло”, – каже секретар селищної ради Володимир Лєонов.

Серед тих, хто лишається в селищі й жодного разу не виїжджав – пані Ніна. Жінка розповідає: поховала чоловіка 13 років тому. Відтоді живе сама.

“Зранку повітряна тривога була. Я оце вирішила пройтись, тому що одній сидіти вдома нудно. Чекаєш, коли діти приїдуть – радієш. Сьогодні стріляли. Страшненько було, ну а що ж робити. Ми сидимо в хаті. Що ж ховатися? Що там, що там будеш під обломками”, – говорить Ніна Мовчан.

Олександр працює в місцевій аптеці. Говорить: залишається задля людей – щоб вони могли мати регулярний доступ до ліків.

“А що виїздити? А людей куда бросати? Аптеку бачили? Сюди адміністрація надала приміщення, працюємо. Всі аптеки порозбивані, школи. Немає нічого нормального”, – пояснює Олександр.

Пообіді до аптеки приїздить родина пенсіонерів. Раїса Глинська каже, після того, як поховали сина, залишилися самі.

“Вдень приїжджаємо. Стріляють по-різному: вдень і ввечері. Періодами немає, а так – цілий день. Вимушено в аптеку треба – то їдемо. Дуже ми безпомічні. Нема нікого. Син помер. Чоловіку – 85, мені 80, ноги не ходять, рука не робить, діватися ніде”, – говорить пані Раїса.

“Дякуючи нашій лікарні, двічі на тиждень приїздить лікар, приймає хворих. Але, якщо призначені якісь процедури, стараємося на місці лікарні надавати мешканцям. Магазини діють. Є пересувне відділення Укрпошти. Проблема в нас зі зв’язком. Дякуючи спонсорам, встановили зв’язок через мобільний інтернет “lifecell”, і у нас в пункті обігріву є можливість мешканцям зв’язатися через інтернет, через мобільний зв’язок, поспілкуватися з близькими”, – додає Володимир Лєонов.

“Вдома з вулиці ніде не подзвониш. Подзвоню тим, хто виїхали, привітаю з Днем народження. Син у мене в Дніпрі. Одного ось тільки пом’янув, на кладовище їздив. Ми виїздили. Були в Охтирці, але додому тягне”, – каже місцевий житель Анатолій Гордієнко.

Іде в центр селища у справах і пані Валентина. Після гучних вибухів жінка каже стала погано чути. Тепер про наближення безпілотників дізнається від інших людей або якщо отримує сповіщення на телефон. Через це, ділиться, особливо страшно жити в прикордонному селищі.

“Як міст рвали, я там поруч живу, і 17-го вночі на наступній вулиці КАБ страшенний впав, воронка, і тут же все…Їздила до лікарів у Суми, сказали, що пошкоджені нервові корінці, пройде – значить пройде. Ну, нормально було. А тепер дрони на вулиці не чую після контузії, дві підряд, 13 і 17 березня”, – згадує Валентина Кондратова.