Між життям і смертю. Монолог конотопської медсестри, яка працює в реанімаційному відділенні
Медсестрою-анестезісткою Олеся Триус працює лише три місяці. Проте у професії – не новенька. Сестринську справу практикує вже 14 років. Не зважаючи на низьку зарплату, любить свою роботу. Відмовилася залишити її навіть у період карантину, коли, переживаючи за її здоров’я, чоловік попросив це зробити.
Сьогоднішня її розповідь – про будні медичної сестри, яка працює в реанімаційному відділенні ЦРЛ, про лікування перших пацієнтів із коронавірусом, професійну відповідальність та дружбу в колективі.
Ранок починається з операційної
Потрібно все підготувати до екстрених операцій. На період карантину проводяться лише такі. Необхідно весь час залишатися сконцентрованою, забути про власні клопоти. Перевірка апаратури, препаратів, стерилізація інструментів, прибирання робочого місця, записи в журнал.
На час операцій обов’язки змінюються: потрібно асистувати лікарю, готувати хворого до введення наркозу та контролювати його стан під час анестезії чи реанімаційних дій, точно виконувати призначення лікаря, слідкувати за дозуванням препаратів, що вводяться, здійснювати нагляд за пацієнтом у ранній післяопераційний період, запобігати розвитку можливих ускладнень.
Реанімація – одне з найбільш непростих відділень лікарні
Кожен день роботи сповнений драмами, часто зі щасливим, але нерідко й з трагічним фіналом. Я завжди вважала, що працювати тут – то вищий пілотаж, як для лікарів, так і для сестер. Сюди привозять пацієнтів, стан яких часто межує з життям і смертю: хірургічні патології, анафілактичні шоки, судомні синдроми, коматозний стан, діти після наркозу…
Спочатку було важко перебувати в стані постійного емоційного стресу. Були й сльози від побаченого, і жаль, і нічне безсоння. Але працювати на емоціях в реанімації неможливо. Тоді я вирішила, що якщо не можу змінити обставини своєї роботи, то маю змінити ставлення до них. Зараз сприймаю усе інакше. Зачерствіти душею тут не можна, бо навколо люди, яким потрібні, крім лікування, підтримка і слова розради. Без цього – ніяк.
У реанімації ти маєш вміти робити всі можливі медичні маніпуляції, починаючи від підшкірних уколів і закінчуючи асистуванням лікарю під час операції. Потрібно обов’язково знати, як працює вся апаратура: дефібрилятор, перфузомат, монітор пацієнта, апарата штучної вентиляції легень. При чому апаратура може періодично помилятися, тож потрібно вміти робити заміри життєвих функцій пацієнта в ручному режимі.
Операції теж бувають різні. Деякі можуть завершитися за 5 хвилин. Найдовша на моїй пам’яті тривала 8 годин і була пов’язана з резекцією шлунка. Це було років 10 тому, але я її запам’ятала.
Пацієнти тут важкі або вкрай важкі. Відділення розраховане на 6 ліжок. Передбачити, якою буде зміна, неможливо. Може бути так, що ти приходиш зранку у порожнє відділення, а вже за годину в ньому немає пустих ліжок.
Життя змінилося саме в реанімації
У моїй родині немає медиків. У школі я була відмінницею, але визначитися з професією сама не змогла. Допомогла мама, яка сказала, що працювати в медицині, – справа благородна. До Конотопського медичного училища вступила без зайвих клопотів – із потрібних 8 прохідних балів набрала 9. За розподілом потрапила до Буринщини. Там рік очолювала сільський фельдшерсько-акушерський пункт. А вже після заміжжя та декретної відпустки перевелася до Конотопської лікарні.
Моє життя змінилося саме в реанімації. Бути причетною до порятунку людей та витягувати їх у буквальному сенсі з того світу – саме такою я уявляла свою життєву місію! Багато років я працювала тут палатною медичною сестрою. Це був величезний досвід та відточування навичок.
В реанімації ти причетний до порятунку людей В реанімації ти причетний до порятунку людей
А ще я навчилася бути психологом. Для медичної сестри це дуже важливо. Адже саме вона є посередником між лікарем і пацієнтом. Для одного – помічниця, для іншого – порадниця, янгол-охоронець. Медсестра проводить найбільше часу з хворим – спочатку готує його до операції, заспокоює, заряджає оптимізмом, а після неї – контролює його стан, допомагає подолати найскладніший період, біль і страждання.
Медична сестра-анестезістка – це очі й руки лікаря
Лікар оцінює стан пацієнта, робить призначення, а ти повинна правильно ввести дозу медпрепарату, слідкувати за реакцією пацієнта на медикаменти.
Тому розслабитися тут немає коли. Ти завжди перебуваєш на піку сконцентрованості, твій мозок постійно працює. Я не можу собі дозволити прийти на роботу невиспаною чи виснаженою. Треба постійно бути в тонусі.
Навіть після роботи я деякі речі автоматично повторюю вдома. Приміром, дуже часто мию руки. Навіть посеред міста, буває, схаменусь, що давно не мила руки. А також ретельно планую свій день. До дрібниць продумую все, що мені потрібно встигнути зробити.
Єдине, до чого так і не змогла звикнути, – смерть. Особливо, коли це діти. Сліз не може втримати ніхто. А от коли вдається допомогти людині одужати, повернутися до життя із найскладнішого стану, це викликає неабияку радість. Радієш, наче за когось із близьких тобі людей.
Як і в усіх людей, у нас теж бувають помилки. Але потрібно робити все для того, щоб цього не було. Якщо ж раптом ти бачиш, що десь помилився, потрібно негайно повідомити про це лікаря. І тоді все можна виправити. Якщо змовчиш і це призведе до погіршення стану пацієнта, наслідки можуть бути незворотними. «У кожного медика за плечима є своє кладовище» – так у нас кажуть. Моє кладовище – чисте.
Назва моєї професії – медична сестра. І ключовим тут є слово «сестра». Тобто рідна людина. Саме такою ти маєш стати для пацієнта – людиною, якій він може довіритися, яка не залишить його наодинці з бідою, завжди допоможе.
Саме тут, у реанімації, я побачила, якою беззахисною може бути людина, попри вік і соціальний статус, і як кожній потрібна підтримка, правильна настанова для того, щоб боротися за життя. Не нашкодь – головне правило медиків. І важливо не нашкодити не лише діями, а й словом, а іноді навіть поглядом.
Епідемія свинячого грипу була страшнішою за коронавірус
Карантин вплинув на роботу відділення. Операцій зараз проводиться менше, лише екстрені. Для пацієнтів з Covid виділили спеціальний бокс-палату на три ліжка. Вхід до неї – лише у захисних костюмах.
Запам’яталася жінка, яка стала першою жертвою коронавірусу в Конотопі. Вона надійшла до нас з пневмонією. У відділенні її дихання підтримувала киснева маска. Жінці зробили тест на коронавірус і він виявився позитивним. Ми всі тоді були в якомусь ступорі: всі знали про цю хворобу, але не очікували, що так швидко вона опиниться в Конотопі. Після другого позитивного тесту, пацієнтку перевели до інфекційного відділення, де вона й померла. Це була перша людина в місті, організм якої не впорався з коронавірусом.
Особливого страху підхопити цю інфекцію я не маю. Впевнена, що дотримання необхідних правил здатне вберегти від недуги. Як на мене, страшніше було у 2009-му, коли вирувала епідемія свинячого грипу. Тоді, дійсно, було непереливки – медики лікували, а люди все одно помирали.
Чоловік усіляко намагався вплинути на те, щоб я покинула роботу, посилаючись на загрозу для мене. Але я одразу йому сказала, що ніколи так не вчиню, бо це буде зрада щодо моїх колег. У кожного з них є сім’я, і якщо хтось покине роботу, то навантаження на інших буде в рази більшим.
Я люблю свою роботу. І нехай отримую за неї небагато – трохи більше мінімальної зарплатні, але змінювати щось у житті не хочу. Навіть не уявляю, як би я жила без своєї роботи в реанімації.
Дружні стосунки – на роботі і поза нею
У штаті реанімації лікарні 39 людей: 11 лікарів та стільки ж сестер-анестезісток, 10 палатних сестер, сестра-господарка та старша медична сестра, а також 5 молодших медичних сестер (санітарок). У нас дуже згуртований колектив. Ми впевнені, що найбільш дружній серед усіх відділень лікарні. Ми завжди приходимо одна одній на допомогу. Якщо закінчується моя зміна, а в дівчат аврал, когось привезли після ДТП, приміром, то я ніколи не покину їх – перевдягнуся знову в медичний костюм і візьмуся допомагати. І так робить кожна з нас. Позаробочий час ми теж проводимо разом, відзначаємо свята, виїжджаємо на пікніки, дружимо родинами.
Сестричок-новачків, які приходять працювати у відділення, відразу беремо під опіку. Намагаюся навчити кожну з них усьому й одразу. Інакше медсестра так і залишиться недосвідченою, а тобі доведеться працювати за себе й за неї. Поводжу себе з новачками доброзичливо, хоч і вимогливо. Потрібно ж подбати й про те, щоб новенькі не розчарувалися, але водночас розпалювали в собі бажання навчитися якомога більшому.