Мода наших прабабусь: що носили жінки на Сіверщині?

А що носили наші прабабусі? Що було модно в минулому столітті та на початку нинішнього?

На ці запитання виданню Неделя відповіла директорка Ямпільського краєзнавчого музею Олена ТАХТАЙ. Вона настільки захопилася темою народного жіночого вбрання минулого, що це стало справою життя. Її культурологічна сторінка у фейсбуці має багато підписників. Саме завдяки їй до Ямпільського районного краєзнавчого музею захотіли передати свої сімейні реліквії (вишиті сорочки) люди з різних регіонів України. Однією з ініціаторок передавання цих речей на Ямпільщину стала відома українська дизайнерка та майстриня Ольга Стрельцова.

Нині фондове зібрання Ямпільського краєзнавчого музею нараховує десятки експонатів традиційного вбрання.

Пані Олена Тахтай поділилася з нами деякими моментами своїх досліджень.

– Науково-культурному проєкту «Регіональний одяг: Ямпільщина» нині виповнюється 10 років. Його основне завдання – вивчення, збереження і популяризація традиційної матеріальної та духовної культури через народний одяг.

Проєкт охоплює етнографічні та фольклорні експедиції, зустрічі з краєзнавцями, збирання речей, фотоматеріалів тощо. Моїми партнерами в наукових пошуках є заклади культури й освіти Ямпільщини при підтримці управління культури Сумської ОДА, Сумського обласного краєзнавчого музею та Сумського науково-методичного центру культури і мистецтв.

Ми намагаємося представляти свої напрацювання яскраво: проводимо виставки з театралізованими дійствами, просвітницькі програми, майстер-класи зі створення народних костюмів, етношоу і т. п.

Пишність форм та натуральні тканини

Ансамбль одягу вибудовувався за єдиним принципом пошарового накладання предметів: натільне, поясне, плечове, верхнє, прикраси, головний убір. Йому була притаманна пишність форм, натуральні тканини, ручні види декорування (вишивка, ткання, аплікація тощо).

Селянський жіночий костюм не залишався незмінним. Наприклад, з міста в село приходить костюм-двійка (піджак, спідниця, блуза, «кохта». У 50-х роках традиційне вбрання зберігається тільки в обрядовому весільному сегменті.

Шили одяг із натурального полотна з льону та конопель, яке виготовлялося ручним способом. Із розвитком мануфактурного та фабричного виробництва на споживчому ринку з’являється так звана «крамна матерія». Через легкість та різноманітність принтів швидко завоювали популярність сатин і ситець. Усе «модне» на селі демонструвала молодь. Дівчата та молодички мали у своєму гардеробі картаті спідниці, коленкорові сорочки, набивні хустки та юпки, декоровані чорним «плюшем».

На зовнішній вигляд жінок і дівчат впливали неписані правила тогочасного суспільства. У всьому була стриманість: довжина різних складових костюму повинна була прикривати коліна, лікті, живіт. Волосся обов’язково було довгим, його не підстригали.

Вишивка, як у панів

Одяг прикрашали тканням, вишивкою, аплікацією, вибійкою, декоративними швами та ґудзиками. Щодо вишивки, то на Сіверщини переважали техніки лічильної гладі, змережування, вирізування, штапівки, тамбуру та хрестика. У фондах Ямпільського краєзнавчого музею є декілька речей, декорованих так званою білою вишивкою, або «панським шитвом». Його сільські жінки перейняли з поміщицьких маєтків, бо саме там кріпачки прикрашали вишивкою предмети панського побуту та одягу. Вишивка білими шовковими нитками гладдю по тонкій батистовій тканині – така мода прийшла з Голландії та Німеччини. Обираючи орнаменти для вбрання, українське панство користувалось європейськими книгами, які були своєрідними навчальними посібниками з вивчення цієї техніки. Саме тому в мистецтві білої вишивки немає національної ознаки.

Дукачі та намисто

Прикраси були своєрідним маркером соціального статусу дівчат та жінок. Разом з одягом та предметами побуту вони становили весільний посаг. На Сіверщині дівчата та жінки мали прикраси з «дутого» скла, бурштинові разки намиста, срібні натільні та нагрудні хрести. Зараз в Ямпільському краєзнавчому музеї проходить ужитково-декоративна виставка «Стежини Сіверщини», де демонструються старовинні жіночі прикраси та предмети декору одягу із приватного зібрання Віталія Скварцова (м. Дружба). Серед них є срібні сережки-напівмісяці та дукач св. Параскеви кінця XIX ст.

«Голову покрила…»

Головний убір мав бути практичним – теплим, зручним, аби з-під нього не випадало волосся. За неписаними правилами традиційного суспільства заміжні жінки не могли з’являтися на людях із непокритою головою. «Світити» волоссям дозволялось тільки дівчатам. Основним головним убором були хустки фабричного виробництва з набивним орнаментом та тороками. Це пов’язано з появою та розвитком текстильної промисловості, запровадженням анілінових барвників.

Головний убір – це ціла конструкція, дуже об’ємна, в якій задіяно декілька елементів. Чим більша така конструкція, тим вважалось красивішим. Наші предки говорили: «Голова – не коліно. Вона повинна мати форму». Головні убори виготовляли з натуральної сировини та декорували вручну. До них належали намітка та очіпок. На Сіверщині був популярним очіпок «сорока».

На заміну складним уборам приходять прості у вжитку хустки квадратної форми. Початок свій вони ведуть від моди на ношення перських шалей та хусток, які поширились у Російській імперії завдяки мануфактурам француза Гійома Луї Терно (200 років тому). Тернові хустки, названі на його честь, не мають нічого спільного з рослиною терном. Це фабричні вироби з тонкої вовни з квітковим або східним малюнком «в огірки» (турецький), який наносився на тканину за допомогою вибійки. Вибійчані хустки імітували набагато дорожчі перські, індійські шалі, виготовлені вручну за допомогою багатоколірного жакардового ткання, батика або вишиття.

За аналогом Терно, почали випускати фабричні хустки. На українських землях такого виробництва не було. Їх завозили з інших регіонів. Мода на «заграничне» та любов до всього красивого була у всі часи. Ну і плюс селянська практичність, завдяки якій швидко оцінювали переваги новинок. Хустка – це зручно і тепло! Нахилився – не впаде волосся, вив’язується «надцятьма» способами, дозволяє вдягати її під інший одяг або наверх!

Делікатне питання…

У ранній радянський період тема «спіднього» вважалась «сороміцькою» і на загальне обговорення не виставлялась, тому і наукових досліджень з неї обмаль. А білизни в сучасному розумінні в наших предків просто не було. Її функції виконувала натільна сорочка. Вона складалась із двох частин: верхньої (станкової), її шили з тонкої тканини, та нижньої (підтички) – з грубішого полотна. Тому при ходінні з’являвся характерний шелест. Із цього приводу Михайло Коцюбинський у своєму творі «Fata morgana» писав: «Йшли по дорозі жінки до церкви, лопотіли сорочками…».

У давнину жінки теж хотіли мати ексклюзивний одяг. Саме так з’явилися спренгові пояси, кишені-гамани, вишиті носові хустки, різноманітні атласні стрічки тощо. Наші предки говорили: «Одяг прикриває тіло, але розкриває душу!» І якщо автентика повинна знаходитись у площині музейній – для збереження, дослідження та споглядання, то нам, сучасним жінкам, добре мати у своєму гардеробі або репліки старовинного одягу, або різноманітні його стилізації чи елементи, бо це завжди модно та стильно!