На Глухівщині люди здавали картоплю, щоб відремонтувати храм у своєму селі
Село Уздиця – найвіддаленіше в Глухівській громаді. Тут живе близько двох сотень людей. Здебільшого – поважного віку. Але вони люблять свій дім та дбають про нього. Особливо про місцеву Михайлівську церкву. Її доля – дуже насичена. Сучасна будівля – вже третя. Як жителі маленького села зібрали чималі кошти на оновлення свого храму та що розказують – пише видання “На межі”.
Двічі приходили, а на третій раз вночі знищили
Перша дерев’яна Михайлівська церква в Уздиці за описом Новгород-Сіверського намісництва 1779 року згоріла. На її місці через 90 років звели нову – повністю дубову. Службу в ній правили аж до 1963-го. Звісно ж, з «перервами», бо радянська влада не визнавала Бога.
Будівля стояла пусткою, тому совєти наприкінці вісімдесятих років вирішили її зруйнувати, щоби не муляла око. Двічі їх відганяли жителі села, які фактично ставали живим ланцюгом довкола храму.
“Та колошу зняла, та по морді, по морді його. Все, і так він уже ж відійшов, а солдати кажуть: “Ні, як жінки будуть стояти, ми ж не будемо на них валити церкву”, – емоційно згадує про боротьбу за церкву під час радянської влади місцева жителька Антоніна Громак.
Та попри старання селян на третій раз влада все ж знищила будівлю.
“Приїхали серед ночі, як люди спали й тоді завалили. І люди вранці прокинулися, вже йшли доярки на ферму, церкви вже не було. О четвертій ранку її завалили”, – каже Галина Тищенко.
Втретє зведена на одному місці
Понад десять років село жило без церкви. Як згадує пані Галина, на свята до них приїжджали зі службою з інших населених пунктів. У 1991 році місцеві жителі взялися зводити новий храм. За п’ять років впоралися. Нову будівлю зробили схожою на історичну.
“Трошки вища та була й дерев’яна, а ця кам’яна”, – додає пані Галина.
У кам’яній церкві почалося нове життя вірян Уздиці. Людей у храм приходило чимало. Місцевий умілець Микола Тищенко розмалював іконостас. Тут співав хор із жительок села.
“Шість людей співали. Одна жінка осліпла, але завжди ходила співала. У неї голос красивий був”, – згадує Антоніна Сидоренко.
За десятки років будівля зносилася, ремонт у ній робити були ні за що. А незадовго до початку повномасштабної війни на церкві почав хилитися хрест.
“Ми всю дорогу казали, це щось таке буде, це щось таке буде. Це не перед добром таке воно. А тоді ж думаю, слава Богу, не впав на землю і не дали йому впасти. Може, дай Бог, і нас вбереже”, – ділиться спогадами Антоніна Шкарун.
Гуртом оновили храм
Першим ділом жителі села знайшли гроші та найняли працівників встановити хрест на місце. А тоді вирішили оновити будівлю. Щоби зібрати кошти, копали та здавали картоплю. Просили гроші в небайдужих людей. Усі гуртом накопичили 70 тисяч гривень. Ще 30 тисяч дало місцеве агропідприємство.
“Всі люди з кожного подвір’я по дві сітки картоплі принесли, це майже по 40-50 кілограмів, хто більше давав, хто менше. Ми зідзвонилися з покупцем із Донецької області, він приїхав, забрав. Ми реалізували картоплі на 23 тисячі. Різницю до 70 тисяч збирали люди. Це сам жителі села. Багато приїжджали тоді, весна була, Великдень, приїжджали на кладовища наші жителі, односельці, які були в минулому нашими жителями”, – розказує староста села Ольга Єременко.
У будівлі пофарбували стіни, постелили лінолеум, залатали діри, поставили скло у вікна, де його не було. В оновлене приміщення повісили свіжі штори. Принесли власноруч вишиті українські рушники, що нині прикрашають ікони. На цьому бабусі-активістки не зупиняються, каже староста села. Коли є можливість, планують, як зробити церкву іще гарнішою.
“Це ті самі бабусі приносять, зі своїх пенсій діляться. Вони хочуть, щоби був храм, що це святиня. В душі ми всі ж розуміємо, що як тривога, так і до Бога”, – каже пані Ольга.
Нині на богослужіння в церкву приходить не так багато людей, як раніше. Та й жителів в Уздиці за останні роки значно поменшало – їх до двохсот. Але тут правлять службу, а на свята, як-от Великдень, збирається все село. Від старого історичного храму в церкві Уздиці зберігся дзвін. У нього, підіймаючись двома крутими дерев’яними драбинами, дзвонить пані Антоніна, яку ви бачили на початку сюжету. А біля ікон люди моляться, каже Антоніна Сидоренко, за найголовніше: “Щоби мир був, щоби мир був. Саме головне, щоби був мир”.
Підписуйтесь на нас у ТЕЛЕГРАМ
Підписуйтесь на нас в ІНСТАГРАМ