Найстаріший гончар Сумщини відзначає сьогодні 90-річний ювілей

Сьогодні, 21 січня, Григорію Івановичу Негоді із с. Шатрищи, що на Ямпільщині, виповнилося 90 років. Його називають найстаршим гончарем нашої області, людиною, яка зберегла і донесла до нас славні традиції шатрищенського гончарства, передає yampil.info.

До вашої уваги розповідь гончара про своє життя та перспективи цього ремесла на Ямпільщині.

Розкажіть про свою династію, чи були у Вашому роду гончарі?

У Шатрищах народилися мій батько, дід та прадід. До революції у мого діда по батьку Негоди Єгора Петровича було два вола, коні та корова – він займався землеробством. Орав землю він сохою, бо плугів тоді ще не було. Після революції діда визнали кулаком, забрали все: і волів, і коня, і корову, розібрали навіть сараї. Залишили лише чотири стіни хати, двері якої потім заставляли дошками, щоб  всередину не потрапляв дощ та сніг.

Другий мій дід, по матері, Конюхов Дмитро Євсейович, теж мав господарство. Окрім того, він власними руками створив привід діаметром 6 метрів, який крутився за допомогою двох коней. Від цього приводу у нього працював млин, молотилка, крупоружка та соломорізка. Тож, він займався тим, що людям молов зерно, звичайно, за це йому платили гроші. Після революції привід забрали, а його самого увезли десь на місяць. Коли він повернувся ,то перевірив тайник на горищі, який виявився пустим. Він сів за стіл, нагнувся, посидів посидів, потім ліг та  й помер…

Батька після розкулачення запросили працювати десятником в колгосп, це фактично була посада бригадира. Але він від цього відмовився, за що йому на рік присудили примусові роботи по будівництву ДніпроГЕСу. Там йому дали тачечку, з якою він працював до 1939 року. Потім він звільнився та займався вдома гончарством. Шатрищі тоді були поділені на дві половини, там, де міст на Антонівку  – робили цеглу, знамениту шатринку, без якої російської печі не зробиш, а в іншу сторону всі займались гончарством. В кожній хаті були обладнані полки під стелею та стояв гончарний круг. Тобто, щоб навчитись цьому ремеслу, можна було просто піти до сусіда.

У 1941 році розпочалась війна, батька забрали на фронт і у Шостці його взяли в полон. Тож він повернувся додому і до 1943 року жив в окупації, вже після звільнення його знову забрали на фронт в Білорусію. Там його поранили і відправили у Вологду на лікування, де він провів півроку. Його визнали не стройовим і повернули додому, де він продовжив гончарну справу.  Після війни в Ямполі був комбінат побутових послуг – в народі «биткомбінат», де працювало десь п’ятнадцять шатрищенських майстрів. Вони вдома виготовляли глечики і їх туди здавали, за що їм платили. 20 березня 1947 року батько запряг корову у сани і поїхав привезти глини, щоб була робота вдома. Він поїхав за глиною по дорозі з Шатрищ на Степне, де з лівої сторони всі брали глину. Це не був організований кар’єр, хто хотів там і копав. За зиму його розробили так, що там вже десь двадцять чоловік поміщалось. У той день в тому кар’єрі відвалився шматок глини і мого батька та ще одну жінку вбило на смерть…

У той час я вчився в школі в сьомому класі і допомагав батьку випалювати горщики. Звичайно, і робити їх пробував.

Як склалася Ваша доля?

Після школи я пішов в Шосткинський фізико-технологічний технікум, який закінчив в 1952 році. Після навчання мені запропонували поїхати на роботу на вибір в Копейськ Челябинської області, Актюбинськ або Фрунзе. Я обрав Копейськ, бо там неподалік працював мій двоюрідний брат. На заводі військової промисловості я пропрацював всього 4 місяці, після чого мене забрали в армію. Служив я в Амурській області на Далекому Сході. Не дослуживши 12 днів до 2 років, нам з співслуживцями присвоїли по одній зірочці і відправили в запас.

Після повернення з армії я написав в Главк у Москву, щоб мені надали якусь роботу. Звідти прийшла відповідь: обирай Львівський або Шауляйський велосипедні заводи. Я поїхав у Львів, прийшов на завод, а там сказали, що мене влаштовують майстром цеху – шукай житло. Тиждень я ходив по місту, читав оголошення. Якщо десь і було написано, що здається куточок, то коли я туди доходив, було вже зайнято.

У мене вдома залишилась мати і сестра. До того ж, сестра вийшла заміж. Тож, мати залишилась сама. Я вирішив повернутись додому і влаштувався механіком на цегляному заводі, завод потім об’єднався з Воздвиженським, потім був навіть цех в Дружбі. Я за все  це мав відповідати. З цегляного заводу в 1966 році мене запросили в колгосп інженером, де я пропрацював до пенсії.

З 1991 року я на пенсії, маю два трактори ЮМЗ, на які у мене є плуг та картоплекопалка та Т16, на якому косарка. Свого часу я копав картоплю та косив траву людям в Шатрищах, в Степному, в Антонівці, у Вовні, у Дубровці та в Білиці.

Як Ви повернулися до гончарної справи?

У 2008 році, якщо не помиляюсь , в Ямполі організовувалось святкування Дня Незалежності. Наш завклубом підходить і запитує, чи я не зможу показати, як горщики робляться? Бо більше нікого з гончарів вже не було. Я кажу, що показати можу, але для цього потрібно зробити гончарний круг, потрібно набрати глини, а той кар’єр, що по Степновському шляху вже заріс бур’яном.

Я зробив на швидку дерев’яний гончарний круг і поїхав в Ямпіль демонструвати.  Там все це діло показав, і підходить до мене директор Центру дитячої і юнацької творчості і говорить, а давай ми зробимо, щоб ти навчав дітей гончарству у Шатрищенській школі. Я погодився і почав вести цей гурток.

Окрім того, на цьому святі були гості з Шостки. Якраз підходив День міста і мені запропонували поїхати в Шостку. З 2008 року мене кожен рік запрошували, їздив туди разів сім чи вісім. Вони присилали машину, грузили круг… До речі, їздив не лише в Шостку, а і в Конотоп, Кролевець, Глухів та Середино Буду. Та і у Шатрищі часто приїздили екскурсії  з Дружби, Свеси та з сіл.

Потім наша країна стала бідною у плані фінансів, почались скорочення і мене скоротили з Центру дитячої та юнацької творчості. Вже два роки я не працюю, але в школі у мене є великий клас, де є круги і заготовлена глина. Час від часу приходжу і навчаю дітей починаючи з 4 до 7 класу. Вже у 8 класі рідко хто приходить – починають спортом займатися, чи іншими справами.

Чи є у Шатрищах перспектива відродження гончарства?

Ні. Я один цим займаюсь. Більше ніхто не може, бо всі гончарі вже померли. Я у Шатрищах найстарший чоловік, старше мене вже нікого немає.

Молодь у цю справу не йде, бо вона кропітка і важка. Ви знаєте, що столиця гончарства у нас на Україні це Опішня Зіньківського району Полтавської області. Там був організований гончарний завод по виробництву цих виробів, так цей завод збанкрутував і не зміг працювати. Вже не говорячи про приватників…

Та і цегельний завод наш не працює з 2012 року. Коли в країні була підготовка чемпіонату Європи з футболу – він працював, бо було багато замовлень на цеглу. Зараз же на завод  ніхто не звертає уваги, він стоїть.