Навіщо люди їдуть за кілька кілометрів до “сірої зони” на Сумщині
За чотири кілометри від села Храпівщина на Сумщині починається “сіра зона”. До села нині кілька разів на тиждень курсує рейсовий автобус, яким евакуйовані мешканці з прикордонних сіл Юнаківської громади відвідують свої домівки. Їде автобус через села Кияниця та Іволжанське. Для чого люди їздять у ці села, ризикуючи життям, – бачило Суспільне.
Рейсовий автобус “Суми — Храпівщина” виїздить з автовокзалу обласного центру за розкладом. У салоні немає жодного пасажира. Водій пан Василь пояснює, що багато людей поїхало ранковим рейсом. Додає, пасажири ще будуть – “підбиратиме” у місті. Раніше цей автобус їздив до Басівки, про це нагадує табличка на передньому склі. Нині, каже водій, Басівка окупована.
“У мене он бачите, що? Це від FPV-дрона уламки (пошкодження автобуса, – прим. ред.). У Писарівці, після того ми через Писарівку стараємось не їздить. Це сталося пів місяця, може, трішки більше”, – пояснює водій рейсового автобуса Василь.
“Я чому їду зараз, бо я там переночую. З Богом”, – хреститься пасажирка Олександра.
Розповідає, через обстріли пошкоджено дах в оселі: “Приїхала минулий раз, дощ йшов, тече кругом. Усі коти до мене позбігалися під ковдру. Собак я вивезла, у мене там такі красавці — східноєвропейська гладкошерста, а ще два пекінеси, такі красені, взагалі”.
Жінка їде у Нову Січ, де до повномасштабної війни прожила 19 років. Каже, крім собак, має у селі багато курей, нині за можливості їх вивозить.
“Перший раз упав КАБ десь метрів 30 від дому, кришу пошкодив дуже. Я переїхала до доньки у Степанівку, село по трасі на Конотоп, у неї двір є, я туди курей перевожу. Ну шкода ж. Я раз приїхала, вже трьох немає. Там лисиці бігають і бродячі собаки. Хоч і двір закритий, але все одно, вони знаходять десь дірки”, – говорить пані Олександра.
Додає, після евакуації 1 травня жити поза домом не змогла, повернулася у рідне село, але ненадовго.
“Як почали шарахати, і гранатометами, і дронами. Кидають поряд КАБи такі, що в діаметрі до 20 метрів вирва. Вікна у нас пластикові, так вони ось так викручуються. Не розбиваються, а викручуються, їх піна утримує. Я подзвонила доньці, вона каже: «Мама, ти з глузду з’їхала, давай вертайся назад». Зараз там зона бойових дій”, – каже жінка.
Від Кияниці, куди довозить автобус, говорить жінка, до Нової Січі буде йти пішки ще близько двох кілометрів.
– І ви будете йти й тягти оце?
– Воно не важко. Там залишився мій брат рідний. Десь три місяці, як відключили електрику, і все закінчилося. Води немає, потім газ. На “буржуйці” готувала, вся в сажі була, непристосована до такого життя. Нещодавно два КАБи упало біля нашого дому в річку, гараж, ворота так покрутило, хвіртка, паркан такі товсті у нас — і то понівечило.
Говорить, вмовлятиме брата виїхати звідси: “А якщо не вмовлю, то хоч їжі привезу”.
Пан Василь каже, що люди не чекають, поки автобус буде повертатися, сідають у Кияниці і їдуть по колу.
Зупинка в Храпівщині коротка, лише для того, щоб люди встигли завантажити речі й самі сіли в автобус – ніякого перепочинку, тому що небезпечно, говорить пан Василь. За кілька хвилин автобус вирушає у зворотну путь.
“Мої батьки тут жили, залишилася дача. Раніше все було. Зараз оця «свистопляска», так бур’яни отакі поросли. Хтозна, що з ними робити. Там огірки покидали й гарбузи. Я пройшов глянув, та хіба ж його знайдеш, бур’яни отакі”, – розказує пасажир Віктор.
Чоловіку скоро виповниться 75 років, він живе у Сумах. Каже, на малій батьківщині не був 32 дні – за цей час город заріс бур’янами. Нині приїздив подивитись, що там вродило та чи ціла хата.
“Деякі стінки там тріснули, а одна відпала, вікон немає. Хата дерев’яна, батько обклав її, ми її обклали цеглою, я ще був пацаном, мені 15 років було, це 60 років тому було”, – згадує чоловік.
Пан Віктор каже, цього разу йому пощастило вціліти.
“Літак летів, а тоді як жахне, я на городі був. Дуже сильно, я під яблуню впав, а він як жахне ще раз, і воно посипалось щось. На яблуню посипалось, з яблуні листя на мене, а спереду там щось загорілося – стовп диму”, – пригадує чоловік.
Крім домашніх речей, пан Віктор везе в Суми жмут оптоволокна, каже, назбирав на городі та хоче показати дружині. Близько 17 години автобус приїздить до Сум, водій висаджує пасажирів, кому де зручно, а завтра, каже, знову в путь.
“Кожного дня так. Складніше, коли дощ іде, коли ми не можемо виїхати на гірку, коли, там, автобус буксує трохи, а та-а-ак…” – говорить водій автобуса Василь.
