“Не знала, куди їду”, — ліквідаторка на ЧАЕС з Сум Лідія Самко
Сумчанка Лідія Самко стала ліквідаторкою аварії на Чорнобильській атомній електростанції у червні 1986 року. На той час їй було 32 роки. Наразі жінка є головою громадської організації “Чорнобиль-Суми”. До 35 роковин катастрофи вона розповіла Суспільному свою історію.
“Коли мене було відряджено на роботу по ліквідації аварії на ЧАЕС, то я про це не знала. Тому що у відрядженні було написано, що мене командирують у Міністерство зв’язку України. Для яких цілей, там повідомлено не було”, — каже вона.
Лідія Самко до виклику працювала телефоністкою телефонно-телеграфної станції міста Суми. “Коли ми приїхали до міністерства, нас завели до актової зали. Одразу було таке питання, що ми будемо працювати в тих радіовузлах, де потребують обслуговування атомної станції у місті Прип’ять”, — згадує вона.
“Нас розділили”
Говорить: у 30-кілометровій зоні районний вузол зв’язку був тільки в місті Чорнобиль. “Тому нас розділили: частину — на Чорнобиль, частину — на Іванків і частину — на Поліське. Пізніше здогадалися, чому більш професійних телефоністів взяли в Чорнобиль”, — зазначає вона.
Розповідає, що входило в їхню роботу: “з’єднувати керівництво станції, службу безпеки станції і всю їхню адміністрацію з міністерствами: “Атоммаш”, Міністерство охорони здоров’я на той час, ЦК КПСС, Щербицького прямий телефон, Горбачова”.
“Обслуговувати санавіацію, яка вивозила чорнобильців. Протягом 12-ти годин ми виконували цю роботу. Були в нас нічні зміни, також — по 12 годин. Ми за можливості з’єднували ліквідаторів аварії, які були тоді із усього Радянського союзу. Кожному хотілося сказати хоча б “добрий день” мамі чи тату. Також було дуже велике навантаження”, — каже Лідія Самко.
Нерозголошення таємниці
Вплив радіації, розповідає, на собі відчували так: “У кінці зміни вже випікало очі, слизову оболонку носа. Язик був ніби під наркозом. А потім 12 годин ми відпочивали в Іванкові. Відходили від цього стану. І на 12 годин знову їхали на роботу”.
За її словами, телефоністи “були підписані на нерозголошення таємниці на 15 років”. “Працювали під чітким контролем представника Міністерства зв’язку і працівника колишнього КДБ. Нас вісім змін возили до Чорнобиля на “рафіках”. Такий був високий рівень радіації, що навіть поміняли за вісім днів дві машини. Як ми виїжджали звідти, то нам було повідомлено медичним працівником, який представляв Міністерство охорони здоров’я, щоб ми стали на облік у своїх поліклініках”, — говорить Самко.
Коли приїхали вже додому, говорить пані Лідія: “кожна розповіла на своєму підприємстві, які це жахливі умови. То, звісно, було вже мало зовсім охочих. Були умови: якщо ти не поїдеш, то звільнять. Люди їхали, але вже без бажання. Там був, звісно, не фронт. Але я не знаю, де краще. Тому що всі ми ходили, мов по мінному полю. Це була атомна війна, на якій боролися з атомом, який вийшов з-під контролю”, — сказала вона.